Дракон, що не хотів бути супутником

Дракони — найдавніші істоти цього світу, старші за більшість богів і мудріші за багатьох із них. Вони пам'ятають часи, коли небо було іншого кольору, коли місяців було три, коли сама тканина реальності ще не затверділа повністю. Стати фамільяром для дракона — немислиме приниження. Це все одно що попросити гору служити мурасі. І все ж іноді це трапляється — коли дракон знаходить людину, гідну його поваги.

Ця історія — про дракона, який відмовлявся. Його звали Вейрос, і він був молодий за драконячими мірками — лише кілька тисяч років. Але навіть молодий дракон — це сила, з якою рахуються королівства. Вейрос жив у горах, далеко від людських поселень, і не бажав мати нічого спільного з короткоживучими метушливими істотами, які називали себе розумними.

Проблема почалася, коли одна дівчинка заблукала в його горах. Їй було сім років, вона була голодна, налякана і абсолютно не вражена тим, що перед нею дракон. Замість того щоб бігти або благати про пощаду, вона спитала, чи може він показати їй дорогу додому. І чомусь — Вейрос досі не розумів чому — він погодився.

Він відніс її до села, вважаючи, що на цьому історія закінчиться. Але дівчинка повернулася наступного дня — принесла йому пиріжок, який спекла її мати. Вейрос не їв людську їжу, але взяв пиріжок, бо відмова здалася б неввічливою. Наступного дня вона прийшла знову. І наступного. І наступного. Вона розповідала йому про своє життя, про село, про мрії. А він слухав — бо її голос був приємний, а її історії нагадували йому про часи, коли світ був простішим.

Роки минали. Дівчинка виросла, стала дівчиною, потім жінкою. Вона продовжувала приходити — вже не щодня, але регулярно. Вона ніколи не просила Вейроса ні про що. Ніколи не намагалася використати його силу. Просто приходила поговорити, принести їжу, посидіти поряд у тиші. І Вейрос зрозумів, що чекає її візитів. Що сумує, коли вона не приходить. Що турбується, якщо вона хворіє.

Коли їй виповнилося сорок років, на село прийшла біда — армія загарбників, яка спалювала все на своєму шляху. Вейрос спостерігав здалеку, кажучи собі, що це не його справа. Люди завжди воювали між собою. Це їхня природа. Він не повинен втручатися. Але коли він побачив, як солдати оточили її дім, щось усередині нього зламалося — або, можливо, нарешті склалося докупи.

Того дня село дізналося, що означає гнів дракона. Армія перестала існувати за лічені хвилини. Вейрос стояв серед попелу і розумів, що змінився. Він захистив її — не тому що вона попросила, а тому що не міг вчинити інакше. Зв'язок між ними існував уже давно, просто він відмовлявся його визнавати. Він був її фамільяром — хотів він того чи ні.

Вона прожила ще сорок років, і Вейрос був поряд кожного дня. Він зменшився, навчившись приймати форму, яка вміщувалася в її домі. Він охороняв її сон. Він літав з нею на спині, показуючи світ з висоти, недоступної людям. Коли вона померла — тихо, уві сні, з усмішкою на губах — він тримав її руку своєю лапою.

Дракони не плачуть. Їхня фізіологія не передбачає сліз. Але тієї ночі Вейрос видав звук, який чули за сотні миль — звук, від якого здригнулися гори і небо потемніло. Він оплакував її єдиним доступним йому способом. І в цей момент він зрозумів те, чого не розумів тисячоліттями: бути фамільяром — не приниження. Це честь. Честь бути обраним кимось, хто бачить у тобі не силу, не користь — а друга.

Відтоді минуло багато століть. Вейрос досі живе в тих горах. Він більше не уникає людей — хоча й не шукає їхнього товариства. Іноді він розповідає свою історію тим, хто приходить до нього з питаннями про фамільярів. І щоразу, закінчуючи розповідь, він додає одне й те саме: зв'язок між фамільяром і людиною — це не ланцюг, який сковує. Це нитка, яка з'єднує. І розірвати її неможливо — навіть смертю.