Історія того, хто повернувся з небуття

Небуття — це не смерть. Смерть — це кінець, після якого починається щось інше. Небуття — це відсутність усього: кінця, початку, самого поняття існування. Ті, хто потрапляє туди, не вмирають — вони просто перестають бути. Їх стирає з тканини реальності так повністю, що навіть пам'ять про них зникає. Тому ніхто не знає, скільки душ поглинуло небуття. Їх просто нікому пам'ятати.

Але іноді — дуже рідко — хтось повертається. Це не має бути можливим. Повернутися з місця, якого не існує, зі стану, який заперечує саме поняття повернення — це суперечить усім законам, відомим магам і богам. І все ж історія знає такі випадки. Один із них особливо примітний — тому що той, хто повернувся, зміг розповісти про те, що пережив.

Його звали Арен — принаймні так він представився, коли матеріалізувався посеред Академії Магії через сто років після свого зникнення. Ніхто не пам'ятав його. Записи про нього зникли разом із ним. Але він пам'ятав усе — і себе, і тих, хто його оточував, і світ, яким він був до того, як небуття поглинуло його.

Арен розповідав, що небуття — це не темрява і не порожнеча. Це відсутність самих понять темряви і порожнечі. Там немає часу, тому неможливо сказати, скільки він там пробув — мить чи вічність. Там немає простору, тому немає напрямків і відстаней. Є лише усвідомлення власного існування — слабке, як свічка, що догорає, але вперто відмовляється згаснути.

Він вижив завдяки пам'яті. Поки він пам'ятав себе — він існував. Поки він пам'ятав світ — світ існував для нього. Небуття намагалося стерти його спогади один за одним, але він чіплявся за них з відчаєм потопельника. Обличчя друзів. Запах рідного дому. Звук дощу на даху. Кожна деталь ставала якорем, що утримував його від повного розчинення.

Повернення сталося випадково — або так він думав. У мить, коли небуття майже перемогло, коли останні спогади почали вислизати, він згадав заклинання. Просте, майже дитяче — перше, чому його навчили в Академії. Заклинання світла. І він вимовив його — без голосу, без тіла, одним лише наміром. І світло з'явилося. Маленька іскра в нескінченному ніщо.

Ця іскра стала точкою опори. Навколо неї почала формуватися реальність — спочатку крихітна, потім усе більша. Арен творив світ навколо себе, згадуючи його частинами. Спочатку землю під ногами. Потім небо над головою. Потім себе самого — тіло, яке він ледь пам'ятав. Процес зайняв те, що здалося йому століттями. Але коли він закінчив — він стояв посеред Академії, живий і справжній.

Маги вивчали його місяцями. Проводили тести, брали зразки, задавали нескінченні питання. Вони хотіли зрозуміти, як це можливо — і чи можна це повторити. Але Арен не міг пояснити. Він просто не здався. Просто продовжував пам'ятати. Просто відмовився перестати існувати. Іноді впертість — єдина магія, яка працює там, де всі інші безсилі.

Після повернення Арен змінився. Він більше не боявся смерті — бо знав щось гірше за смерть і переміг це. Він став тихішим, задумливішим. Годинами сидів нерухомо, перебираючи спогади, наче коштовності, які мало не втратив. І він почав навчати інших — того, як триматися за реальність, коли все навколо намагається тебе стерти.

Його головний урок простий: ти існуєш, поки пам'ятаєш себе. Світ існує, поки ти його пам'ятаєш. Пам'ять — це не просто сховище минулого. Це якір, що зв'язує тебе з реальністю. Втрачати спогади — означає втрачати себе. Тому пам'ятай. Пам'ятай усе — добре і погане, радісне і болісне. Бо одного дня ці спогади можуть стати єдиним, що стоїть між тобою і небуттям.