Глава 9

Юстиція 

Я знову зв’язана, лежу на підлозі. Мотузки врізалися мені в зап’ястя сильніше, ніж раніше. Підлога була така холодна, що я відчувала цей холод по всьому тілу.

Філіпа поруч не було — навколо стояла тиша. Я чула тільки, як по даху стукає дощ, що несподівано почався. Навіть тріск каміна я не чула, і це здавалося дивним. Я була тут одна. Ні голосу, ні звуку — Філіп зник. Куди? Я не знала. І що буде, коли він повернеться?

Я знала одне: шанс утекти, який у мене був, я згаяла. Що він зробить зі мною тепер? Він не стане мене слухати і вже не повірить жодному слову, яке я скажу. Але я знала одне — я маю вижити, що б не сталося…

Філіп казав, що кохає мене. Можливо, він не завдасть мені болю… Можливо, він оговтається і відпустить мене. Але коли він устиг перетворитися з доброго, милого хлопця на темну, загрозливу людину, здатну викрасти й утримувати мене, наче так і треба?

Я намагалася підвестися з підлоги. Коли нарешті змогла сісти, побачила, що мої коліна були оброблені. Напевно, він подбав про них, поки я спала. Дощ за вікном уже не був таким гучним. Я намагалася роздивитися, що знаходиться навколо мене, і саме в цей момент зайшов Філіп — мокрий.

Він одразу подивився на мене, але зовсім не так, як раніше. Я відчула, що в його погляді є щось схоже на звинувачення. Він змінився. Його усмішка стала іншою — усмішка маніяка, який стежить за своєю жертвою й насолоджується тим, що саме він вирішує, чи жити їй. Очі Філіпа більше не світилися теплом. Вони вимагали одного — страху. Мого страху.

Філіп почав повільно наближатися до мене, наче між нами була величезна відстань, яку він долав крок за кроком. Я бажала, щоб ця відстань залишилася, але нас розділяло всього кілька метрів. І вони ставали все меншими.

Коли він підійшов, то сів поруч і поклав свою руку мені на обличчя.

— Ти не повинна була цього робити, — сказав він так тихо, що я ледь почула.

І наступної миті щоку обпекло нестерпним болем. Сльози бризнули з очей. У роті відчувався металевий присмак крові. Я стиснулася від стаху. Він збожеволів.

— Ти ж знаєш, що наші життя пов’язані між собою, — спокійно продовжив він. — Я знав усе, що ти робила всі ці роки. Я не покидав тебе навіть на мить. Ти була в полі мого зору всі ці п’ять років.

Він сказав це з усмішкою, від якої мене пробрало морозом. Це було моторошно чути.

Я не могла промовити ні слова. Сльози не зупинялися. Я просто тихо схлипувала.

— Ми обіцяли не покидати одне одного. І ти сама сказала: “Повернися до мене”. Я просто прискорив процес, щоб ти була біля мене.

Голову прострелило неймовірним болем. Не стримавшись, я застогнала.

Спогади приходили уривками — як зламаний фільм, де кадри не стоять на своїх місцях.

Я пам’ятала, що бачилася з ним того вечора. Пам’ятала силует Філіпа поруч, його руку, яка стискала мою… і як я йому в чомусь відмовила.

На цьому місці мої спогади обірвались, наче хтось вимкнув світло.

Кожна спроба пригадати більше закінчувалася різким болем у голові — ніби мій мозок поставив блок і забороняє йти далі.

Філіп підвівся з підлоги й пішов на кухню.

— Ти будеш чай? — запитав він з посмішкою.

— Ти псих! – вигукнула я. Він миттєво повернувся, та схопив мене за підборіддя.

— Хто я? Псих? – зловісно промовив він, а потім засміявся.

- Кохана, давай краще вип’ємо чаю — твого улюбленого чорного.

Тіло було сковане від жаху. Я не розбирала що він говорить. До горла підступила нудота.

- Я не чую відповіді! – крикнув він, і я злякавшись сіла під саму стіну. Я ніби хотіла злитися з нею, щоб він мене не бачив. Було неймовірно страшно.

— Я хочу зелений. – нічого не розуміючи прохрипіла я.

— Значить, будемо пити зелений. У мене є все для тебе.

Поки він заварював чай, я почала метушливо оглядати кімнату, шукаючи хоч щось, чим можна послабити мотузку, яка врізалася в мої зап’ястя. Шкіра боліла, але не так сильно, як душа. Бути в цьому місці поруч із ним — було справжнім жахом.

Нічого не знайшовши поруч, я спробувала тихенько посунутися, щоб шукати далі. Але ноги теж були зв’язані — тією ж мотузкою, що й минулого разу, тільки затягнутою ще сильніше. Наче він вклав туди всю свою злість. Я випадково зачепила стілець, який стояв поруч . Філіп почув звук і повернувся.

— Сиди, я сам підійду. Буде тільки боляче, якщо рухатимешся.

Він підійшов з чашкою чаю. Хотів мене поцілувати, але я відвернула голову, і його губи ковзнули по моїй щоці.

У ту мить мене накрило дежавю — ніби він уже робив це. Шкірою пробіг холод, тіло вкрилося сиротами. Страх став ще більшим. Можливо, того вечора сталося щось страшне, і мій мозок намагається мене захистити, стираючи це.

— Чому ти відвернулася, Юстиціє? Тобі неприємно зі мною? Ми ж були такими щасливими разом… правда? – солодким голосом, від якого мене вже нудило проговорив він.

— Філіпе, не хочу тебе розчаровувати, але щасливий тут лише ти. Ти робиш мені боляче. Ти тримаєш мене тут проти моєї волі. Як я можу бути щаслива?

Я не хотіла говорити це вголос, але час проведений тут, був нестерпним. Я вже не могла мовчати.

— Ні… ні… ні Юстиціє… ти не права, ні… — він похитав головою, наче дитина, яка не приймає реальності. Його очі вмить спалахнули люттю. Він схопив мене за волосся.

— Ти тут, бо сама захотіла. Ти хотіла бути зі мною. Я все зробив для цього. Ти просто не можеш ще прийняти це. Тобі було важко без мене… всі ці роки. Ти мене все ще любиш, я знаю. Ти хочеш бути зі мною.

Його голос ставав зірваним, безглуздим, наче він сам не розумів, що говорить. І найстрашніше — він справді вірив у це.

Бо якби ні — я б не була прив’язана мотузками. Він постійно вбивав мені це в голову, ніби хотів, щоб я повірила в кожне його слово.

Його переконання звучали, як своєрідний гіпноз — він повторював їх при кожній нагоді, знову і знову, так, ніби сам боявся забути.