Глава 7

Марк 

Пробувши за кордоном більше п’яти років, я жодного разу не приїжджав додому. Сестра весь цей час кликала мене на свій день народження, але в мене не виходило: то навчання, то практика, а там уже й робота, бізнес… Так непомітно й промайнув час.

Ось я стою в аеропорту і чекаю, поки за мною приїдуть. За час моєї відсутності тут усе змінилося. Поки я стояв і чекав, раптом почув голос, який чув майже щодня телефоном. Інколи вона приїжджала до мене — точніше, до мого друга й за сумісництвом її хлопця Ореста, з яким я навчався і який став моїм партнером у бізнесі. Вони приїхали за мною разом. Я привітався з ними, і ми пішли до машини розмовляючи про все на світі.

— Як ти долетів, без пригод? — запитала мене сестра.

— Та все гаразд. Летів недовго, тож не встиг заморитися, але душ я залюбки прийняв би. А ви чим тут займалися?

— Ми готувалися до святкування. Ти ж пам’ятаєш, що маєш познайомитися з моєю подругою. Вона теж буде на святі.

— Стася, чому я маю знайомитися з нею, якщо я її жодного разу не бачив?

— Марку, ти мені обіцяв, тож не нервуй мене, — сестра почала ображатися, надула свої губки, й тепер не говорить зі мною.

— Ну гаразд, гаразд, познайомлюсь. Але чому ти не взяла її з собою, щоб вона зустріла мене разом із тобою?

— Вона не знає, що я приїхала. Я хочу зробити їй сюрприз, тому й не казала. Ми з Орестом готувалися, а вона мала бути на роботі.

— У такий час? Хіба не пізно вже?

— Юстиція сказала, що має справи, тож подзвонить увечері. Коли ми прийдемо додому, я її наберу.

Сестра далі почала розповідати щось про підготовку до її свята. Я ж слухав її, і дивився на краєвиди за вікном. Сонце сідало за обрій, роблячи місто ще більш казковим ніж воно є. Магазини світилися яскравими вивісками. Вулицями гуляли дорослі та діти, насолоджуючись красою яку нам дарує природа.

Коли приїхали додому. Ми піднялися ліфтом на наш поверх і зайшли в квартиру.

— Заходь, Марку, — сказала Стася, — А то ти тут не був років шість. Батьки часто тут зупинялися, коли приїжджали з-за кордону.

Спогади накрили мене, щойно я переступив поріг. Я згадав, як ми всі тут жили: Стася була маленька, ходила до школи, а тепер уже закінчує навчання. Батьки подорожують світом і приїжджають дуже рідко. Цю квартиру вони подарували мені, коли мені виповнилося вісімнадцять років. Стася тоді захотіла жити зі мною, поки я навчався поруч, але коли я переїхав за кордон, залишив квартиру їй. Та вона сказала, що не буде жити сама, і батьки дозволили їй обрати житло, яке вона хоче. Стася сказала, що її квартиру збудую я. Але ця все одно залишилася затишною — сюди приходили та прибирали щонеділі.

Стася взяла телефон і почала телефонувати своїй подрузі, щоб та прийшла до нас. Але вона не брала слухавку. Сестра дзвонила хвилин тридцять, та марно — ніхто не відповідав. За цей час я вже встиг прийняти душ, та вибирав що замовити нам на вечерю.

— Щось трапилося? — запитав я, дивлячись, як вона почала нервово крутити телефон в руках.

— Юстиція не бере трубку, Марку… Вона мала б уже бути вдома, але там нікого немає.

Я зрозумів що сестра ходила до неї. А якщо так, значить живе її подруга неподалік.

— Може, вона затрималась на роботі? Або гуляє десь. Не хвилюйся, прийде.

— Вона сьогодні мала зустрітися з Філіпом! А якщо щось трапилось? Давай поїдемо її пошукати, гаразд?

— Добре, але де шукати? — одночасно запитали ми з другом.

— Марку, ти поїдеш до роботи, а ми з Орестом — в університет.

Ми вийшли, сіли в машини й роз’їхалися. Я не знав, як виглядає подруга Стасі, тому написав сестрі повідомлення, щоб скинула хоча б фото чи номер телефону. Вона скинула, і я поїхав, набираючи номер Юстиції. Ніхто не відповідав — лише короткі гудки. Стася постійно телефонувала, питаючи, чи я її знайшов. Я відповів, що як тільки додзвонюся — скажу.

У цей момент, коли я говорив телефоном, під мої колеса мало не вибігла людина. Але я встиг загальмувати. Вийшовши з машини, я підійшов до дівчини, яка стояла на дорозі.

— Ти що, з глузду з’їхала? Що ти робиш? Не бачиш що горить червоне світло!?— вигукнув я, але, підійшовши ближче, замовк.

Переді мною стояла дівчина. Її волосся — каштанове, розпущене, видно, що колись було накручене, але зараз розтріпане, ніби вона не розчісувалася тиждень. Сукня була трохи порвана, блузка також. Я пішов до машини по піджак, щоб накинути на неї, але, щойно я підійшов, вона знепритомніла. Я підхопив її на руки й поніс до машини, щоб відвезти в лікарню. У той момент я забув про все — навіть про те, що мав допомагати сестрі шукати її подругу.

У лікарні я заніс її в приймальне відділення. Потім дівчину перевели в палату — вона спала від ліків, а я чекав, поки прокинеться. Стоячи біля вікна, я дивися як весна тихо входила в танець із зимою, проводжаючи її. Повітря просочувалося запахом молодої трави, що пробивалася крізь землю; птахи починали ранковий спів.

Дівчина проспала всю ніч після ліків, а я залишився поруч — не міг залишити саму людину, яку мало не збив. Нарешті вона прокинулася.

— Де я? — запитала вона.

— У лікарні. Ви пам’ятаєте, як вас звати? Я зараз покличу лікаря. Не вставайте, гаразд?

— Хто ви?

— Мене звати Марк. Я привіз вас у лікарню. Ви мало не потрапили під мою машину. Пам’ятаєте?

— Що зі мною сталося?

— Ви були в дуже поганому стані на вулиці. Мабуть, треба повідомити ваших рідних. Ви можете їм подзвонити?

— Я… не можу пригадати, що зі мною трапилось… Що зі мною?..

У цей момент зайшов лікар.

— Лікарю, вона прийшла до тями, але не пам’ятає, що з нею було. Можете щось сказати?

— Це нормально в її стані, — відповів лікар. — Вона пережила сильний стрес. Може бути короткочасна втрата пам’яті. Коли відпочине й заспокоїться — усе повернеться.

Він оглянув її й пішов, сказавши, що вона має ще побути під наглядом.