Глава 5

Філіп

Я посварився із Миросею, вийшов із будинку, взяв ключі від машини й сів за кермо. Я їхав, сам не знаючи куди. Думав тільки про одне: я маю поговорити з Юстицією.

Ми з нею не бачилися вже давно. Вона мене більше не хотіла бачити. Вона викреслила мене зі свого життя, але я її — ні.

Усі ці роки, усі п’ять років, я приїжджав до неї. Спостерігав за нею здалека, але не покидав. Я не міг допустити, щоб вона просто викреслила мене зі свого життя.

У всьому винна моя сестра. Вона зробила так, що ми з Юстицією розсталися. Я не хотів її покидати. Я хотів створити з нею сім’ю, хотів бути поруч. Але моя сестра Крістіна, коли я приїхав до неї в гості, усе підлаштувала так, щоб я розійшовся з Юстицією і залишився наодинці з Мирославою. І з того моменту в мене все пішло не так.

У мене народилася дитина від іншої жінки, яку я не кохав і з якою не хотів бути. Я не можу вжитися з Миросею. Мирослава — хороша, добра людина… Так я думав, поки не дізнався правду про доньку, яку вважав своєю.

Коли я прийшов додому, то почув розмову Крістіни й Мирослави.

— То що, він так і не здогадався?

— Ні. Ти знаєш, що те, що ми зробили, неправильно. Хоч за ці роки я й покохала Філіпа, і донька теж, я не хочу, щоб він дізнався правду. Тоді він зненавидить мене, і я сумніваюся, що тобі нічого не зробить.

— Ти думаєш, якщо він дізнається, що дитина не від нього і ми все це підлаштували, то покине вас? Він уже п’ять років із тобою. І він так любить дочку, що не покине її, не переживай.

Я не міг повірити в те, що почув. Як це — дитина не моя? Я не знав, що робити. Хотів увірватися в кімнату й витягнути з них усю правду. Спитати, чи це дійсно так.

Я не вірив, що донька не від мене. Я люблю її. Як вона може бути не моєю? Але з іншого боку, я відчув дивну радість. Усередині щось підказувало: це добре. Ти можеш повернути Юстицію.

Я так зрадів, що одразу поїхав. Вийшов із дому й мчав трасою, вичавлюючи з машини все, що міг, аби тільки швидше дістатися до неї.

Ось я стою й дивлюся, як вона веселиться зі своїми подругами. Вона щаслива, усміхнена, і в неї все добре. А я… Я так хочу бути поруч із нею.

Я дістав телефон і почав її фотографувати. Юстиція виглядала такою веселою. Її усмішка сяяла. Вона була найкрасивішою з усіх, кого я знав.

Я хотів підійти до неї, але боявся. Боявся, що вона мене побачить, не захоче говорити й піде, а я більше не зможу нею милуватися.

Так я простояв десь із пів години, а потім пішов назад. Поїхав додому, наче нічого й не сталося.

Я зайшов у будинок і думав, що мені робити далі. Я так прив’язався до своєї донечки. Не вірю, що вона не моя. Але Мирослава… Я не хотів бачити ні її, ні сестру.

Я сидів у кімнаті й думав. За ці п’ять років мені так і не вдалося поговорити з Юстицією. Сказати їй, що я хочу повернутися. Що хочу все обговорити.

Я зібрався й вийшов на кухню.

— Доброго вечора. Ну що у вас? Розказуйте.

— Філіпе, де ти був так пізно? Ми тебе вже зачекалися. Магнолія дуже хотіла до тебе. Вона весь час кликала: «Тато».

— Донечко, ти мене кликала? Пробач, я трохи затримався. Але нічого, я вже прийшов, і все буде добре. Розкажеш мені щось новеньке? Може, віршик чи пісеньку заспіваєш?

Я слухав, як співає дочка, і не міг зрозуміти, як вона може бути не моєю. Я так її люблю.

Після вечері вона пішла спати. Я теж ліг, чекаючи дня, коли поїду до Юстиції й нарешті поговорю з нею.

Так непомітно минув тиждень. Нічого нового не сталося. Я робив вигляд, ніби нічого не знаю. Для мене Магнолія все одно залишалася моєю донькою. Але Мирослава більше не могла бути моєю дружиною.

Тож одного дня я поїхав до Юстиції. Ми домовилися про зустріч.