Глава 1

Юстиція

Ми з Філіпом навчалися в різних містах. Бачилися рідко — кілька разів на місяць — але щодня писали й телефонували одне одному.

Колись із нами завжди була ще й його сестра Крістіна та наш друг Кріс. Ми разом гуляли ночами, тікали від дорослих, сміялися й робили вигляд, що час не має значення.

Тоді все здавалося простим.

Потім ми виросли.

І відстань між містами поступово перетворилася на відстань між нами.

Були канікули.

— Юстиціє, я їду до Крістіни в гості, вона мене кличе.

— Добре, їдь. Я не зможу поїхати, не думаю, що вона хоче мене бачити.

— Шкода. Я поїду лише на два дні, швидко повернуся. Буду дзвонити й писати, щоб ти мене не забула і нікого тут не знайшла.

— Та кого я можу знайти? – з посмішкою відповіла я.

Філіп поцілував мене й пішов додому. Наступного дня він поїхав.

 Прийшла СМС:

«Я вже у сестри. Пізніше зателефоную».

Тоді я ще не знала, що це буде останнє нормальне повідомлення від нього.

Коли я дзвонила, він відповідав коротко:
— Давай пізніше, не можу говорити.

Спочатку я виправдовувала його. Потім почала злитися. На третій день злість уже кипіла всередині. На четвертий він повернувся додому — і навіть не написав.

Я не хотіла говорити з ним. Не хотіла бути тією, хто завжди пробачає першим.

Пізно ввечері прийшла СМС:
«Вийди, будь ласка. Я чекаю тебе на вулиці».

Я не відповідала. Потім ще повідомлення. І ще. Пропущені дзвінки сипалися один за одним.

Була майже перша ночі. Середина осені. Холодний вітер ганяв листя дорогою.

Я все-таки вийшла. Винесла йому теплу кофту. Не хотіла, щоб він стояв там і мерз.

Він стояв біля дороги. Коли побачив мене — одразу рушив назустріч.

— Я так скучив, — тихо сказав він. — Хотів побачити тебе перед від’їздом.

— Скучив? — я ледве стримувала себе. — А чому ж тоді мовчав? Чому я дізнавалась, що ти живий, лише з одного короткого «потім»?

Я злилася. І цього разу по-справжньому. Мені хотілося кричати, бити його в груди, запитати, ким я для нього є.

Він підійшов ближче.

— У Крістіни були проблеми, — сказав він серйозніше, ніж зазвичай. — Серйозні. Я не хотів втягувати тебе. Вона просила не розповідати. Постійно були розмови, родичі… Я не міг відійти навіть на хвилину. Я розумів, що ти злишся. Але не хотів, щоб ви знову сварилися через мене.

Він обійняв мене міцно, майже боляче.

— Я тебе кохаю. Ти — моя. І завжди будеш моєю.

Він закружляв мене, ніби нічого не сталося. Ніби між нами не було тріщини.

Потім поставив на місце. Філіп не відпускав мою руку, та сівши на лавочку яка стояла поруч посадив мене собі на коліна, обійняв ніжно і пригорнув до себе. Ми так просиділи майже до ранку. Легенький вітер колихав дерева, а місяць на небі світив яскраво, оточений зірками, ніби вони боялися , що він ось-ось зникне.

Його поведінка була дивною. Занадто ніжною. Занадто правильні слова.
І всередині мене щось тихо стискалося.

Я відчувала, що щось не так.
Але не могла зрозуміти — що саме.

 Ось і настав час вже їхати на навчання. Ми жили в селищі, а навчались в різних містах.

Я вступила на психологію. Хотіла розуміти людей, їхній біль, їхні мотиви.

Філіп вступив до військової академії. Він мріяв про форму ще зі школи. Казав, що хоче бути сильним. Захищати. Мати чітку мету. Його приваблювала дисципліна, порядок, відчуття значущості. Йому подобалося, коли на нього дивилися з повагою.

 Минуло уже близько двох років. За цей час ми були разом, любили одне одного до безтями.

 Любили — по-своєму, по-дитячому і водночас занадто серйозно.

Любов — це не кайдани.
Це коли ти добровільно віддаєш частину себе іншій людині.
І я віддала.

Я вірила в нього більше, ніж у себе.

Він часто говорив про майбутнє. Про дім. Про дітей, які бігатимуть подвір’ям.
Мріяв про донечку з моїми очима, з кучерявим волоссям і ямочками на щоках. Маленьку, гучну.

Я слухала і вірила.

 Але все сталося інакше.

Минуло два місяці. Час пролетів так швидко. Так непомітно. Відтоді ми з Філіпом не бачилися, лише зідзвонювалися та списувалися. Кожен був зайнятий навчанням, та своїми справами.

Після пар я пішла до себе в гуртожиток. Хотіла поговорити з Філіпом — він казав, що має щось важливе мені сказати. Я була здивована тим, як сильно і наполегливо він мені телефонував і писав СМС, просив терміново поговорити. Тож я сказала йому, що коли повернуся в гуртожиток, то наберу його. Я жила поруч з університетом, тому дорога додому не була довгою.

Я зайшла в кімнату, поклала сумку на ліжко, взяла телефон і набрала Філіпа. Він швидко відповів.

— Привіт, моя дорога. Як ти там?

— Привіт. Тільки прийшла з пар. Ти казав, що хочеш щось важливе мені розповісти, тому я поспішила додому. Щось трапилося вдома? — запитала я, дивлячись, як він не може знайти собі місця.

— Ні, вдома все гаразд. Але в мене до тебе серйозна розмова. У мене є для тебе новина… але я не знаю, як тобі сказати. Чесно, я не хотів цього робити. Я не знаю, як це сталося… І я не хочу з тобою розлучатися.

Після його слів я почала нервувати. Я не знала, що могло статися, що він говорить так.

— Філіпе, що трапилося? Скажи вже, будь ласка. Я починаю дуже переживати. Я не знаю, що могло такого статися… Філіпе, скажи, не мовчи.

— Юстиціє, пам’ятаєш, я їздив до сестри?

— Так, пам’ятаю.

— Так от… вона познайомила мене зі своєю подругою. Я не знаю, як це сталося, але перед тим, як поїхати додому, я з нею…

— Філіпе, що ти з нею? Я нічого не розумію!

Моє серце почало сильно битися. Я боялася почути те, чого не хотіла знати, але водночас дуже хотіла почути правду.

— Філіпе, скажи вже, не мовчи…

По його вигляду я розуміла, що це щось дуже погане. Я дивилася на нього через екран телефону і ніби не впізнавала. Він був блідий, наче в ньому не залишилося життя. Його очі були порожні. Раніше в тих очах я бачила себе, а тепер — лише пустоту.