Глава 16

Марк

Сидячи в офісі, я й не помітив, як минув час. Роботи було стільки, що я навіть не встиг вийти на обід і вирішив залишитися без нього. Та раптом у кабінет зайшла Стася.

— Привітик! Я принесла тобі обід, — сказала вона. — Орест сказав, що ти сьогодні нікуди не виходив, тож на, тримай.

— Привіт, Стасю. Дякую тобі, — усміхнувся я. — Мені ще треба закінчити роботу над проєктом, тож доведеться трохи приділити цьому увагу.

— А мені коли ти збираєшся приділити увагу? — надула вона щоки. — Відтоді як ми приїхали, ти зі мною майже не проводиш часу.

Вона підійшла до дивана біля вікна й сіла на нього. Колись ми зі Стасею проводили набагато більше часу разом. Я фактично виростив її, і вона завжди ходила за мною всюди, де тільки могла. До речі, саме так вона й познайомилася з Орестом.

— Стасю, — зітхнув я, — у тебе ж є хлопець, з яким ти майже не розлучаєшся.

— Так, є.  — сказала вона й підійшла ближче. — Але я також хочу проводити час зі своїм улюбленим братиком. Раніше ми знали одне про одного все.

Вона трохи помовчала, і продовжила:

— Я на тебе ображуся, — додала вона. — Якщо ти не проведеш зі мною час.

Я встав із крісла й обійняв її, як колись, коли вона була ще зовсім малою.

— Гаразд, — усміхнувся я. — Скажи, куди хочеш, щоб тебе повів твій братик, і я все зроблю. Тільки не дуйся, добре?

І після цих слів вона вже посміхалася

— Гаразд, я потім повідомлю деталі, — сказала вона. — А зараз піду, не буду тебе відволікати. Люблю тебе, братику.

— І я тебе, — відповів я, погладивши її по голові.

Вона вийшла з кабінету, а я знову занурився в документи. Не знаю, скільки так просидів, поки до мене не зайшов Орест.

— Нам уже пора додому. Дівчата чекають нас на вечерю.

— Ходімо.

Ми вийшли з офісу, сіли в машину й поїхали додому. Коли зайшли, до нас одразу спустилася Стася.

— Нарешті ви приїхали! Марк, ти пам’ятаєш нашу розмову? — запитала вона, склавши руки на талії.

— Так. Ти вже вибрала, куди хочеш піти?

— Я вже надіслала тобі повідомлення з місцем зустрічі. Ти маєш бути там вчасно. І завтра нічого не плануй, гаразд?

— Звісно.

Ми пішли на кухню. Юстиція вже накрила на стіл — аромат стояв на всю квартиру. Ми повечеряли. Потім Стася з Орестом пішли до себе, а я залишився допомогти Юстиції.

Поруч із нею мені було так добре, що я навіть не помітив, як закінчив мити посуд. Наша розмова була теплою й щирою. Я не хотів, щоб цей вечір закінчувався. Але вона раптом швидко піднялася нагору — так раптово, що я навіть не зрозумів чому.

Може, я щось зробив не так?

Я ще трохи постояв сам на кухні. Ніяк не міг викинути її з голови. Тож я вирішив переконатися, що з нею все гаразд, і побажати доброї ночі — просто почути її голос. І цей момент… коли вона сказала «спокійної ночі» — торкнувся мого серця.

Я пішов до себе, але так і не зміг заснути. Юстиція була такою гарною і милою. Мені хотілося дізнатися її більше.

Я й не помітив, як настав ранок. Увесь цей час думав про Юстицію. Сон так і не прийшов, тож я поїхав купити свіжу випічку — бодай чимось зайняти голову.

Юстиція її любить, ну і звісно Стася також.

Після сніданку я заїхав до офісу, коли я вже збирався виходити то в двері кабінету постукали.

- Заходьте!

Коли двері відчинилися, в кабінет зайшла Стася.

- Привітик, братику! – весело привіталася вона

- Привіт!

- Ну що ж, я вирішила по тебе заїхати.

- Он як, ну тоді їдьмо.

Ресторан був її вибором — затишний, з приглушеним світлом і тихою музикою. Нас провели до столика біля вікна й майже одразу принесли меню.

Стася замовила пасту з морепродуктами й келих білого вина. Я взяв стейк із овочами на грилі та мінералку. Коли офіціантка пішла, між нами повисла тиша.

Стася виглядала незвично зосередженою. Вона крутила серветку в пальцях, ніби збиралася з духом для серйозної розмови.

— Як пройшов твій день? — зрештою запитала вона.

— Непогано, — відповів я й відкинувся на спинку стільця. — А що? Щось трапилося?

Вона здригнулася.

— А? Що?

— У вас з Орестом щось сталося? — знову спитав я, уважно дивлячись на неї. Бо з таким виразом обличчя люди не просто вечеряють.

Стася зітхнула й усміхнулася.

— Еее… Ні. В нас усе добре. Навіть дуже. Тут, швидше, ти влип по самі вуха, — хіхікнула вона.

— Чому це я влип? — я насупився, намагаючись пригадати події останніх днів.

Стася нахилилася трохи ближче до столу.

— Слухай… ти колись відкриєш своє серце людям, чи так і будеш жити, нічого не роблячи?

— У сенсі?

— У сенсі — скільки вже часу минуло відтоді, як ви розійшлися?

Я мовчав.

— Тобі пора забути про неї, і про те, що було, — сказала вона спокійним голосом. — І подивитися на когось іншого. Наприклад, на дівчину, яку ти знаєш.

— Що ти маєш на увазі? — я не розумів, про що вона говорить.

 — Я знаю, що ти щось відчуваєш до Юстиції. Твій погляд тебе видає.

Я мовчав.

— Ти боїшся, що повториться те саме, що й тоді, так?

Я лише зітхнув, не знаходячи в собі сил ні підтвердити, ні заперечити. Саме ім’я минулого боляче різонуло, піднімаючи те, що я так довго намагався тримати під замком.

— Марку, але зараз усе інакше, — м’яко сказала вона. — Ти сам уже не той, що раніше. Ти змінюєшся, коли бачиш її. Раніше такого не було.

Я похитав головою.

— Та ні. Я такий самий, як і був.

— От, наприклад, — спокійно продовжила Стася, — коли ти говориш про Юстицію. Або коли вона просто заходить у кімнату. Ти ніби стаєш іншим.

Я криво всміхнувся, намагаючись звести все до жарту.

— Тобі здається. Ти надто багато собі придумуєш.

— Мені ніколи не здається, — м’яко сказала Стася. — Ти про неї думаєш більше, ніж хочеш собі зізнатися.