Глава 15

Місяць потому

Юстиція

Місяць промайнув так непомітно, що я не одразу це усвідомила. Лондон перестав бути для мене чужим містом. Я навчилася впізнавати його звуки: ранкові автобуси під вікнами, дощ, що стукав по підвіконнях, кроки людей, які поспішали у своїх справах.

Я часто гуляла. Інколи сама, інколи зі Стасею. Але найчастіше — з Марком, бо моя подружка проводила час зі своїм хлопцем, а я не хотіла їм заважати. Тож мої подорожі Лондоном були з Марком. Він розповідав про місто так, ніби народився тут.

Ось знову вечір. Ми зі Стасею приготували вечерю й вирішили зачекати хлопців з роботи, сидячи в бібліотеці. Я читала книгу, яку ще не встигла дочитати. Поруч зі мною сиділа Стася й уважно слухала — я читала вголос, щоб і вона могла поринути в історію разом зі мною.

— Юстиціє… — тихенько перебила мене подруга. — Я б хотіла запросити тебе в ресторан. Я так мало проводжу з тобою часу, тож хочу це виправити й побути з тобою. Ти згодна?

Хоч ми й жили в одній квартирі, Стасю та Ореста я бачила рідко. Більшість свого часу я проводила в бібліотеці — іноді сама, іноді з Марком. Він любив приходити туди після роботи.

Можна сказати, що я вивчила кожну поличку й кожну книгу: як вони розкладені — за товщиною, малі й великі. А улюблені книги Марка було легко впізнати — видно, що він брав їх до рук частіше за інші.

— А чому б і ні? Ми з тобою давно не гуляли разом, тож гаразд, — відповіла я.
— Ми ж кличемо тебе з собою, але ти не йдеш.
— Бо ви йдете до своїх знайомих, а я не дуже хочу туди, де багато людей. Не хочу з ними спілкуватися.
— Тому я й кличу тебе піти зі мною в ресторан — посидимо разом, як колись.
— На коли? — запитала я Стасю.
— Давай завтра.
— Гаразд.

Ми з нею домовилися, і саме в цю мить почули, як відчинилися вхідні двері. Ми зі Стасею одразу зрозуміли — хлопці нарешті повернулися з роботи. Поки я пішла накривати на стіл, Стася вийшла їм назустріч.

Коли стіл був накритий, я покликала всіх до вечері. На столі була картопля по-французьки, салат, а також бутерброди й десерт до чаю. Коли хлопці зайшли на кухню, у домі стало гучніше — з’явився сміх, запах холодного повітря з вулиці й відчуття, що вечір нарешті почався.

— Вау, — усміхнувся Орест, — тут як у ресторані.
— Не перебільшуй, — сказала Стася, але з її обличчя було видно, що їй приємно це чути.

Ми їли повільно, без поспіху. Орест розповідав щось про роботу, Стася сміялася, інколи перебиваючи його. Я слухала напівуважно, ловлячи себе на думці, що мені просто добре сидіти тут — у цьому світлі, серед знайомих голосів.

Після вечері Стася з Орестом знову зникли нагорі. Я залишилася прибирати зі столу. Марк не пішов одразу — мовчки зібрав тарілки й поставив їх біля мийки.

— Давай я сам помию посуд.
— Не потрібно, мені все одно нічого робити, а ти з роботи, тож відпочинок не завадить, — сказала я, дивлячись на нього.
— Ви зі Стасею готували, тож я помию й піду відпочивати, — тихо відповів він.

Марк підійшов до мене, взяв за руку, підвів до столу, посадив і пішов до раковини.

— Якщо хочеш, можеш посидіти зі мною, поки я мию посуд.

Я погодилася скласти йому компанію.

— Як тобі Лондон?  — запитав він.

— Тут красиво. Я люблю, коли ми гуляємо цими гарними вуличками, — відповіла я. Марк знову повернувся до посуду, але рухи стали повільнішими.

— Ти ж не  хотіла сюди їхати, правда? — раптом запитав він.

Я на мить замовкла.

— Я не хотіла покидати своїх батьків, але для мене це стало втечею від тих подій. Я хотіла забути минуле й рухатися далі, — чесно відповіла я. — Мені здавалося, що якщо зміню місце, то щось усередині теж зміниться.

— І змінилося? — тихо запитав він, не дивлячись на мене.

Я знизала плечима.

— Частково. Але деякі речі подорожують разом із тобою, хоч куди б ти поїхав.

— Тобі все ще сняться кошмари?

— Уже не так, як раніше. Саме тому я кажу, що Лондон став для мене другим домом, а ви зі Стасею й Орестом — родиною. Я дуже щаслива, що в мене є такі друзі, як ви.

— Я теж радий, що ти приїхала з нами сюди.

Коли я почула ці слова, на моєму обличчі з’явилася усмішка. Мені було приємно чути їх від Марка. Серце раптом почало битися швидше, і я злякалася, що він це помітить. Тож я сказала, що піду до кімнати, адже він уже закінчив.

Я швидко піднялася сходами й зачинила за собою двері. Притулилася до них спиною й поклала руку на груди. Серце билося шалено, ніби ось-ось вистрибне. Я давно не відчувала нічого подібного — і саме тому боялася цих почуттів, хоч би що вони означали.

Я повільно сповзла вздовж дверей і сіла на підлогу, обійнявши коліна. Кімната була напівтемною, лише світло з вулиці ковзало по стінах. Я намагалася заспокоїти дихання, рахувала удари серця, та воно вперто не слухалося.

Це просто втома, — переконувала я себе. День був довгий.

Я лягла на ліжко й дивилася в стелю. У голові знову й знову лунав його голос — спокійний, теплий. Я згадувала, як він дивився на мене, коли говорив, що радий моєму приїзду. Від цієї думки ставало ще тривожніше.

Десь унизу рипнули сходи. Я затамувала подих. Кроки були повільні, ніби хтось вагався. Вони зупинилися біля моїх дверей.

Легкий стукіт.

— Юстиціє? — тихо озвався Марк. — Ти не спиш?

Я сіла на ліжку, вагаючись.

— Ні… — відповіла після паузи.

За дверима запанувала тиша.

— Я просто хотів переконатися, що з тобою все гаразд, — сказав він. — І побажати спокійної ночі.

Я підвелася й підійшла ближче до дверей, але не відчинила їх.

— Усе добре. І тобі спокійної ночі.

— Ну тоді я пішов. Клич, якщо щось знадобиться — знай, я завжди поруч.

Його кроки віддалилися. Я притулилася чолом до дверей, відчуваючи дивне полегшення й водночас ще більшу плутанину всередині.