Глава 14

Марк

Ліфт повільно підіймався вгору, дзенькаючи на кожному поверсі.
— Як ти думаєш, дівчата сильно сердитимуться, що ми так пізно приїхали? — спитав Орест, витираючи піт із чола й помітно нервуючи.
— Не знаю, — відповів я ухильно.

Орест важко зітхнув.
— Думаю, Стася буде сердитися, що я так довго затримався на роботі. Боюся, почне сваритися… або, ще гірше, мовчатиме й ображатиметься. Ти ж знаєш, я цього терпіти не можу.
— Та все буде добре, не накручуй себе, — спробував я його заспокоїти.

Двері ліфта відчинилися. Ми вийшли й зайшли до квартири. Не встигли зробити й кількох кроків, як на сходах з’явилися дівчата — ніби чекали саме на нас.

— Кохана, пробач, що ми затрималися довше, ніж планували, — поспіхом заговорив Орест, підходячи ближче до Стасі.

Стася лише м’яко всміхнулася.
— Нічого страшного. Ми з Юстицією якраз посиділи, поговорили… усе гаразд.

Юстиція стояла трохи осторонь, на сходах, мовчазна. Я подивився на неї — і на мить ніби випав із реальності. Вона була неймовірно гарною. Сукня ідеально підкреслювала її постать, а в погляді було щось тихе й загадкове. Вона виглядала так, що я на секунду забув, навіщо ми взагалі сюди прийшли.

— То що, можемо йти? Ви вже готові? — нарешті озвався я, намагаючись приховати розгубленість.
— Так, звісно, — спокійно відповіла Стася.

Вона взяла Юстицію за руку, і ми нарешті рушили до дверей, залишаючи позаду квартиру й усі тривоги цього вечора. Попереду була прогулянка — проста, але така важлива. Я дуже хотів показати Юстиції вечірній Лондон: тихий, світлий, майже казковий. Хотів, щоб вона перестала хвилюватися, щоб у її очах з’явився спокій. Я пообіцяв її батькам, що подбаю про неї тут, що зроблю все можливе, аби вона хоча б ненадовго забула про те, що їй довелося пережити.

Ми йшли вузькими лондонськими вуличками. Ліхтарі м’яко освітлювали бруківку, вікна будинків теплилися жовтим світлом, а місто дихало спокоєм і нічною тишею. Я йшов поруч із Юстицією — так склалося, що інша пара пішла трохи попереду, залишивши нас удвох.

Раптом Стася зупинилася й підійшла до мене. Вона нахилилася ближче й тихо, майже пошепки, сказала так, щоб Юстиція не почула:
— Марку, я залишаю подругу на тебе. Подбай про неї. Я вірю, що в тебе все вийде. Хочу, щоб вона стала мені рідною, — її слова торкнулися мене сильніше, ніж я очікував.

Я нічого їй не відповів. Чомусь ці слова зігріли мене зсередини — було приємно їх чути, навіть трохи радісно. Я відчув це, але не знав, що сказати Юстиції далі: чи почати розповідати про місто, чи просто мовчати, дозволивши їй насолоджуватися вечірнім Лондоном. Урешті я вибрав найпростіше.

— Хочеш щось випити?

Вона подивилася на мене й ледь усміхнулася.
— Можна.

— Тоді давай трохи пройдемося. Там далі є вуличка з їжею й напоями — зможеш вибрати, що захочеш.

— Веди мене, — сказала вона тихо. — Я піду за тобою. Бо Стася з Орестом вирішили прогулятися на одинці.

Ми рушили далі.
— Ми іноді тут гуляємо, — сказав я, показуючи вперед. — Тут гарно: можна послухати вуличних музикантів, подивитися, як люди танцюють чи співають.

Юстиція вдихнула на повні груди.
— Така гарна погода… гріх сидіти вдома. Марку, ти часто тут гуляєш сам?

Я на мить замислився.
— Ні, рідко. Здебільшого я вдома — читаю книги. У мене їх дуже багато. А ще робота… вона майже не залишає часу на прогулянки.

Але цього вечора все було інакше. Мені було по-справжньому добре поруч із Юстицією, і я зовсім не хотів, щоб цей вечір закінчувався. Я давно так не розслаблявся. Мабуть, це був перший раз, коли я бачив її такою легкою й веселою. Її усмішка була настільки щирою й гарною, що я не міг відвести від неї погляду. Я дивився на неї й не зовсім розумів, чому, але ті почуття, що з’являлися в мені, мені подобалися.

— Я бачила, — раптом сказала вона. — Стася казала, що в тебе в квартирі є бібліотека. Я трохи почитала… ти ж не проти?

— Звісно, ні, — усміхнувся я. — Якщо хочеш, можеш брати все, що тобі потрібно.

І в цю мить я подумав, що мені справді подобається, яка вона є. Її тиха ніжність, її цікавість, її присутність поруч.

Ми дійшли до вулиці, повністю заповненої ятками з їжею. Повітря там було насичене запахами спецій, смаженого м’яса, солодкої випічки — усе змішувалося в один спокусливий аромат. Ми повільно ходили між ятками, зупинялися, розглядали, вибирали.

Юстиція куштувала різні страви, які їй припадали до смаку. І щоразу, коли вона пробувала щось нове, не могла приховати захоплення: на мить заплющувала очі, ніби віддаючись цьому смаку повністю, і смакувала так щиро, з такою насолодою, що я мимоволі затримував на ній погляд.

У такі миті я ловив себе на дивній думці — мені хотілося спробувати саме той шматочок, який їла вона. Ніби смак був не в їжі, а в тому, як вона її відчувала. І від цього простого бажання вечір ставав ще теплішим, ще ближчим.

— Тобі подобається? — запитав я, хоча й без відповіді вже знав правду.

— Дуже! Я люблю пробувати щось нове. Це просто шедевр. Я обожнюю смачну їжу — це моє слабке місце.

— Я помітив, — усміхнувся я.

— Ти що, з мене смієшся? — подивилася вона на мене удавано суворо.

— Не ображайся. Просто ти так кумедно куштуєш, що всі навколо, навіть ті, хто не хотів їсти, точно захочуть. Я куштував — але такої реакції ще не бачив. Ти, напевно, перша людина, яка так на неї реагує.

— Бо вона смачна. Я не можу стриматися.

— І не треба… — вирвалося в мене. — Ти красива навіть тоді, коли їси.

Що я сказав? Навіщо? Я не хотів, щоб вона це почула. Я не хотів на неї тиснути.

— Ти щось сказав? Тут так шумно, я погано чую, — перепитала вона.

— Нічого особливого. Кажу, що тут смачно.

Я занервував. Не знав, що робити, якби вона все-таки почула. Я не хотів її злякати чи поранити.

Вона усміхнулася й знову взяла шматочок їжі. Ми йшли повільно, плечем до плеча, і між нами запанувала приємна тиша. Я не поспішав її порушувати — інколи мовчання говорить більше за слова.