Глава 13

Юстиція

Ось ми стоїмо в аеропорту — мене проводжають мої батьки.

— Доню, ти нам телефонуй. — мама обіймає мене, і я бачу, як по її щоках котяться сльози. Тато тримає мене за руку і теж ледве стримується.

— Ви чого? Я ж приїду до вас, — кажу я, обіймаючи їх ще міцніше. Відпустити все важче, і мої сльози теж котяться по щоках.

Раптом оголошують наш рейс.

— Юстиціє, час рушати, — голос Марка звучить рішуче, але з теплою ноткою турботи.

Ось ми вже в літаку. Моє місце біля вікна — я бачу, як він підіймається в небо. Поруч зі мною сидить Марк, а поруч зі Стасею — Орест. Вона боїться літати, але Орест тримає її за руку, і їй стає спокійніше.

Як вона якось сказала мені:

“З коханим поруч навіть темрява не така темна, а тривога стихає, мов відлуння далекого грому.”

Я ніколи раніше не літала. Навіть коли ми з батьками їздили відпочивати, це було тільки в межах країни. Тож я хвилювалася. Коли літак почав набирати висоту, серце забилося швидше — мабуть, від радості й хвилювання. Але це було приємне відчуття. Я просто насолоджувалася тим, що бачила.

Коли літак почав підійматися, я притулилася до холодного скла і подивилася вниз. Місто повільно віддалялося, мов хтось стирав його з карти легкою рукою. Дороги стали тонкими нитками, машини — крихітними іграшками, а люди перетворилися на невидимі тіні.

Хмари повільно пливли поруч, наче білі острови в небесному океані. Деякі з них здавалися такими пухкими, що хотілося простягнути руку і торкнутися. Сонце заливало все теплим золотим світлом, і небо ставало таким глибоким, що я відчувала себе маленькою частинкою великого світу.

Я дивилася вниз і думала: ось там залишилося все знайоме — дім, батьки, моє колишнє життя. А попереду — щось нове, невідоме. І мені було водночас страшно й неймовірно добре. Так добре, що серце билося частіше, а на обличчі з’явилася тиха посмішка.

Я так захоплено вдивлялася у вікно, що й не помітила, як моя рука знайшла долоню Марка. Він мовчав, лише тихо тримав мене, дозволяючи моїм думкам літати далеко. Коли я нарешті відірвалася від скла, відчула його погляд — теплий, уважний, мов світло, що огортає.

— Пробач… просто це так захопливо — дивитися, як ти летиш, — що я навіть не помітила…

— Та нічого страшного. Якщо тобі так легше — тримай і далі, я не заперечую, — він усміхнувся хитро, ніби жартома, але його пальці не відпускали мої.

Усмішка світилася теплом, і я раптом зрозуміла: хочу бачити її частіше, ніж будь-що інше. Я не відповіла — просто залишила руку в його долоні, дозволяючи собі відчути спокій, який дарувала його присутність.

— Тобі подобається літати? — запитав Марк, нахилившись трохи ближче.

— Це моя перша подорож літаком, — я всміхнулася, дивлячись у вікно. — Але мені подобається…

 Коли таке велике стає маленьким, коли міста перетворюються на іграшкові — це неймовірно. Я завжди мріяла полетіти. І ще хочу стрибнути з парашутом, але самій страшно.

 — Я стрибав у двадцять, — відповів він легко. — Якщо наважишся — піду з тобою. У мене є знайомі, все організуємо.

 — Це було б чудово, — сказала я, і в голосі прозвучала надія. — Розкажи, як це було вперше. Було страшно?

— Якщо чесно, трохи, — засміявся він. — Стоїш на краю вертольота, під тобою — безодня, від якої паморочиться в голові. Але коли дуже цього хочеш — не помічаєш, як уже летиш вниз. І це дивне відчуття: ні думок, ні страху, лише ти і повітря. Це неймовірно.

Його слова звучали так захопливо, що мені одразу закортіло спробувати.

 — Давай якось спробуємо? — прошепотіла я, затамувавши подих. Це була моя мрія — стрибнути. І тепер, коли я залишила старе життя й почала нове, я відчувала: маю це зробити.

— Давай, я не проти, — відповів він, і його усмішка стала моїм знаком згоди.

Невдовзі літак почав плавно знижуватися, і Лондон розкрився перед нами, мов океан вогнів. Те, що щойно було маленьким і далеким, ставало величним і близьким: дороги, будинки, ліхтарі — усе сяяло, наче зорі, що впали на землю. Я дивилася у вікно й відчувала, як серце стискається від захвату. Це було так романтично.

Коли ми вийшли з літака, Марка вже чекали друзі. Він тепло нас познайомив, і ми вирушили до його дому, де я мала оселитися разом зі Стасею.

Квартира була велика, у два поверхи.

— Ти спатимеш на другому поверсі. Ходімо, я покажу тобі кімнату, — сказав Марк. Усе навколо було нове й незнайоме. Я торкалася перил, сходів, стін — ніби хотіла відчути це місце на дотик, зробити його своїм. Кроки були повільні, обережні, наче я боялася, що якщо поспішу — ця казка розтане.

Він відчинив двері, і я завмерла. Усередині мерехтіло різнокольорове світло, а на стелі сяяли маленькі зірочки, мов нічне небо. Ліжко було таке велике, що в ньому вистачило б місця для двох.

— Тобі подобається? — несміливо запитав Марк. Його голос видав хвилювання.

— Так… це дуже красиво. Я в захваті. Дякую, — відповіла я з усмішкою.

І в ту мить я вдруге за день відчула: поруч із друзями — мій дім. Навіть у такому далекому місті.

Поки я розкладала валізу, мене покликали на сніданок. Я спустилася вниз. — Юстиціє, сідай за стіл. Сьогодні все готував Марк, — жартома сказала Стася.

— Та що ти таке кажеш, — одразу знітився він.

У цю мить він виглядав як маленький хлопчик, який соромиться похвали. Це було так мило, що я ледь стримала усмішку.

 — Гаразд, давайте вже їсти, — сказав Марк. — Нам із Орестом треба їхати в офіс: нас давно не було. А ви можете відпочити після дороги. Потім покажемо вам місто, якщо хочете.

— Чому б і ні, — відповіла вона за нас двох і глянула на мене. — Ми з Юстицією можемо вас почекати, а потім прогуляємося всі разом. Ти згодна, Юстиціє?

Я на мить вагалася. Я ще не дуже добре говорила англійською, але сидіти вдома теж не хотілося. Тож я кивнула:

— Так, можна. Я тут уперше, тому буде цікаво побачити, як живуть люди.