Глава 12

Юстиція

Тиша в палаті дивно приємна — вона не тисне, не душить. Можливо, тому що я тут не одна. Я часто ловлю себе на думці: якби поруч постійно нікого не було, я б уже давно зійшла з розуму, загубилась у власних думках.

Сьогодні Марк знову поруч. Він просто є — і цього достатньо. Мені подобається, що він нічого не питає, не намагається витягнути з мене слова, коли їх немає. Він сидить поряд, мовчить разом зі мною, ділить цю тишу навпіл. Іноді читає мені вголос, іноді тихо перебирає струни гітари. Ці звуки та його присутність тримають мене на поверхні, не дають потонути.

Учора я заговорила — і в ту ж мить злякалася власного голосу. Він вирвався з мене раптово, різко, ніби не мій. Чужий, ламкий. Мені захотілося сховатися, затулити рот, повернути тишу назад.

Марк не злякався. Навпаки — його очі спалахнули радістю, ніби сталося диво. Стася коли дізналася теж усміхнулася, так щиро, що мені стало ніяково. Вони раділи, а я — ні. Я не була готова. Я не хотіла говорити. Моя внутрішня порожнеча не зникла — вона й далі важким каменем лежала всередині, тиснула, не відпускала.

Сьогодні в палату знову прийшла психологиня. Вона щось говорила — тихо, обережно, — показувала мені картинки, чекала реакції. Але я майже не чула її слів. Мій погляд уперся в стіну навпроти — голу, порожню, байдужу. У цій порожнечі було легше дихати. Дивитися на стіну було безпечніше, ніж дивитися в очі людям, які чогось від мене чекали.

Вона знову заговорила й простягнула мені фотографію. Я поглянула — і світ зупинився.

 — Ні… — прошепотіла я так тихо, що власний голос здався чужим, віддаленим, ніби він належав комусь іншому. Я застигла, мов камінь.

На фото були мої батьки. Усміхнені, живі, теплі. Але поруч із ними стояла не я. Там був Філіп. У ту мить серце наче вирвалося з грудей і зависло в повітрі, не знаходячи дороги назад.

— Що не так із цією фотографією? — її голос розрізав тишу, дивлячись мені прямо в очі.

— Там Філіп, — відповіла я. — Чому він поруч із моїми батьками?

 Вона насупилася. — Але ж це ти з ними…

Я похитала головою.

— Ні. Там немає мене.

— Він не на фотографії, Юстиціє. Він зараз у твоїх очах. Ти так його боїшся, що на власних щасливих моментах бачиш його.

І справді — він дивився на мене. Той, хто перетворив мене на порожнечу. Символічно до болю: мої батьки усміхаються, родинна гармонія, усе, як завжди — тільки без мене. Мене можна було легко стерти, і світ продовжував би крутитися.

Я забрала фотографію і розірвала її. Повільно, майже акуратно. Шматочки падали на підлогу, і я дивилася, як “щаслива сім’я” розсипається на клапті. Дивно, але світ не завалився. Ніхто не закричав. Нічого страшного не сталося.

З кожним шматком ніби відривалася частина мене. Але не та, яку шкода. Та, що давно боліла і трималася тільки з впертості. У цих клаптиках я залишила всю ненависть, яку так старанно носила в собі.

Виявилося, що інколи, щоб стало легше, достатньо просто зіпсувати правильну картинку.

І мені справді стало легше.

Психологиня сиділа поруч і дивилася вже іншими очима. І я теж дивилася на неї інакше — після того, як розірвала той знімок. Не знаю, що саме допомогло: папір, розсипаний на дрібні шматочки, чи її присутність, її готовність залишитися й почути мій біль. Слухала її голос. І це було початком… чогось нового, тихого, крихкого, але справжнього.

Вона ще трохи поговорила зі мною, а потім вийшла з палати.

Згодом зайшли Стася і Марк. Вони завжди були поруч. Їхня присутність стала для мене силою — тихою, але постійною.

— Юстиція, як ти сьогодні? — запитала Стася.

— Усе гаразд, — відповіла я.

Це була неправда. Але я не хотіла, щоб вони за мене хвилювалися. Їм і так вистачало — вони не залишали мене ні на хвилину, розділяли зі мною весь цей біль. Я навіть ледь підняла кутики губ, щоб було схоже на усмішку. Навіть якщо вона була крізь біль.

— Ми щасливі бачити, що ти знову стаєш собою, — сказав Марк. — Це справді важливо. Ти знову поруч із нами, не в тіні, а тут.

Він усміхнувся — просто, щиро, без жодної тіні осуду. І ця усмішка розчинила мою напругу, наче теплий промінь сонця пробився крізь довгу ніч. Я дивилася на нього й відчувала, як страх відступає, як темрява всередині мене розчиняється.

Його очі світилися спокоєм, і в них не було нічого загрозливого. Лише прийняття. Лише присутність. І це дивним чином заспокоювало мене — так, ніби вперше за довгий час я мала право просто бути. Бути собою. Бути тут.

Я не боялася його. І в цьому було щось нове, щось майже неймовірне: відчуття, що я можу довіряти.

— Твої батьки так зраділи, що ти почала з нами говорити, що повертаєшся до нас, — додала Стася.

—Вони так довго чекали, — сказала вона тихіше, майже шепотом. — І я теж чекала. Ти навіть не уявляєш, як це важливо — чути тебе зараз.

— Я теж рада, що ви зі мною і не залишаєте мене, — сказала я.

Стася почала розповідати різні цікаві історії. Навіть згадала, що Марк майже не відходив від мене, сидів поруч, щоб, коли я засну, я не залишалася сама. Ми довго говорили, доки в неї не задзвонив телефон. Різкий звук розрізав повітря, наче чужий крик. Стася подивилася на екран, і в її очах промайнуло щось, що я не встигла розгледіти — тривога чи поспіх. Вона швидко піднялася й вийшла з палати, залишивши після себе відчуття порожнечі.

Марк мовчки пішов за нею. І в ту мить я відчула, як кімната знову стала надто великою, надто тихою. Без їхніх голосів і присутності тиша знову почала тиснути на мене, нагадуючи, що самотність завжди чекає за дверима.

Через деякий час Марк повернувся вже сам.

— А де Стася? — запитала я, визирнувши йому за спину.

— Її викликали на навчання. Не хвилюйся, вона ще прийде, — сказав Марк.

Він говорив тихо, спокійно, дивлячись на мене своїми карими, немов темний мед очима. І цього разу цього було достатньо. Він узяв стілець, що стояв неподалік, і поставив його біля мого ліжка. Потім взяв гітару з кутка і присів на стілець.