Глава 11

Марк

У безпеці вона почувалася лише поруч із близькими — тільки так. Лише тоді її тіло трохи розслаблялося, дихання ставало рівнішим. Але варто було їй залишитися наодинці — і коридорами розносилися крики. Пронизливі, розпачливі, такі, від яких холоне всередині.

Коли вона засинала без снодійного, пережите поверталося. Кошмари знову й знову ламали її сон, не даючи жодного прихистку. Вигорання жило в ній відтоді, як її викрав Філіп. Воно не кричало — воно повільно з’їдало зсередини. А страх, що все може повторитися, не відпускав ані на мить.

Коли дивився їй в очі, бачив порожнечу. Вона постійно хотіла спати. На будь‑які слова лише кивала — погоджувалася з усім, не замислюючись. Ніби говориш із нею, але вона десь далеко. Ніби її тут немає.

Інколи здавалося, що переді мною не Юстиція, а механізм: у нього вклали програму — і він її виконує. Спить, їсть, слухає, коли до неї звертаються. Але не говорить. Майже ніколи. Лише зрідка — одну коротку фразу, ніби останній доказ того, що вона ще жива.

Психолог, який приходив до Юстиції щодня, зізнавався: це надзвичайно важко. Вона не йшла на контакт. Щоразу, виходячи з палати, психолог повторювала одне й те саме: контакту немає. Юстиція просто лежить на ліжку, дивиться в одну точку, а потім тихо каже, що хоче спати. Лікар мовчки йде.

Та сон не приносив їй спокою. Вона прокидалася зі сльозами на очах і криком, що розривав тишу ночі. Медсестри підбігали, заспокоювали її, тримали за руки. Саме тоді вирішили: поруч із нею завжди мають бути рідні або знайомі люди. Ті, кого вона знає. Щоб страх не був таким всепоглинаючим.

Потрібно було зробити все, аби її порожні очі знову наповнилися світлом. Хоч краплею тепла. Хоч іскрою життя.

Іноді ми просто сиділи поруч із її ліжком. Тихо. Не говорили — лише слухали ту тишу, в якій жила вона. Дивилися, як її погляд завмирає в одній точці, і час від часу крадькома переводили очі на неї. Ми чули її дихання: інколи воно ставало спокійним, ніби нічого страшного ніколи не було. Але це тривало лише кілька хвилин.

У її очах нічого не змінювалося. Порожнеча не розчинялася, страх не відступав. Та всередині нас жила маленька, вперта надія. Можливо, саме ця тиша — повільна й обережна — зможе її зцілити.

Ми розуміли: “краще” не настане за день. І не за тиждень. Те, що зламало її, мовчало всередині. Ми його не чули — ми його бачили.

І ось настав новий день. Я прийшов зранку, щоб змінити сестру — їй потрібно було до університету. Я прийшов не просто посидіти. Я прийшов, щоб побути з Юстицією.

— Доброго ранку, Стася. Як у вас сьогодні справи? — запитав я сестру, хоча погляд мій був спрямований на Юстицію. Вона лежала на ліжку й навіть не помітила мене.

— Доброго ранку, Марк. У нас усе гаразд. Юстиція спала майже всю ніч без кошмарів. Це маленька перемога.

 — Це справді хороша новина. Біжи, щоб не запізнитися. Я тут за всім подивлюся, не хвилюйся.

Я провів її поглядом у коридор і повернувся в палату. Тут було тихо, лише ледь чутно працювали апарати. Я підійшов до Юстиції й узяв із тумбочки її розчіску.

— Давай я розчешу тобі волосся, щоб воно було гарне? — запитав я майже пошепки, ніби боявся порушити крихкий спокій.

Вона не відповіла. Але й не відвернулася. Я сприйняв це як дозвіл.

Обережно, повільно провів гребінцем по її волоссю. Кожен рух був м’яким, уважним, ніби я торкався чогось надто крихкого. Потім заплів косу — рівну, просту.

— Коли моя сестра була маленька, я теж заплітав їй коси. Вона це любила. Я вмію не лише косички та хвостики плести… Якщо захочеш — просто скажи. Я зроблю тобі будь-яку зачіску.

Юстиція мовчала.

Я відклав розчіску й узяв гітару, яку приніс із собою.

— Хочеш, я зіграю? — знову запитав.

Відповіді не було. Тож я просто почав грати.

Мелодія була тиха, ніжна, майже невагома. Вона наповнювала палату повільно, ніби боялася торкнутися її напряму.

— Тобі подобається? А може, зіграти щось романтичне? — тихо промовив я між акордами.

Юстиція не дивилася на мене. Але я грав далі. Я знав: колись вона впорається. Я вірив у неї так само вперто, як тримав ритм.

Я грав майже до обіду, співав пісні, не рахуючи часу. Потім прийшли медсестри, поставили крапельницю. Коли все закінчилося, їжу принесли прямо в палату: легкий суп, каша і теплий чай.

Вона не хотіла їсти. Лише дивилася кудись повз тарілку.

— Давай ти трохи поїси, а я потім запитаю, чи можна буде вивести тебе надвір, добре?

Вона нічого не сказала, але зробила кілька ковтків. Для мене цього було достатньо.

Я вийшов до медсестри.

— Я хотів би запитати, чи можна Юстицію вивести надвір? — З якої ви палати? — З дев’яносто сьомої. — Можна, якщо вона пообідала. Свіже повітря піде їй на користь. — Дякую.

Я повернувся з візком.

— Ми поїдемо надвір у цій колясці. Тобі ще не можна ходити.

Вона мовчала. Я не знав, що в неї на думці: чи вона не хоче мене бачити, чи просто боїться виходити з палати. Але я дуже хотів показати їй світ за лікарняними стінами.

Я допоміг їй пересісти й повільно повіз коридором, а потім — у двір.

Було тепло. Світило сонце. На деревах з’явилося свіже зелене листя, розквітали квіти, співали пташки. Повітря пахло молодою травою, що пробивалася крізь землю.

Юстиція заплющила очі й так їхала далі.

Я говорив до неї тихо, спокійно, ніби вів за руку словами. Ми гуляли деякий час, а потім повернулися.

Ми виходили надвір щодня. Вона майже не говорила, але більше не заплющувала очей. Сонце торкалося її обличчя, і вона не відверталася — ніби дозволяла теплу бути поруч.

Я ловив себе на думці, що цього вже достатньо. Можливо, саме з таких дрібниць і починається повернення.

На двір я взяв із собою книжку. Ми сіли на лавці. Я відкрив її навмання й почав читати — повільно, з паузами. Юстиція слухала мовчки. Її погляд ковзав небом, хмарами, гілками дерев, що ледь рухалися від вітру.