Глава 10

Марк

Минуло вже доба, відколи знайшли Юстицію. Вона в палаті, але ще не прийшла до тями. Вчора, коли її привезли, ми ледь встигли: по дорозі в неї була зупинка серця.

 Коли я виніс її з того місця, вона була крижана і сіра, наче мармур. Я побачив кров – так багато, що це неможливо було приховати. Вже в машині швидкої допомоги її пульс став майже невловимим, наче останній подих свічки перед темрявою. А потім… просто зник. Вона зробила один глибокий, хрипкий вдих, тіло судомно смикнулося, і все. Тиша. Я кричав на лікарів, щоб вони щось зробили, а сам відчував, як земля йде з-під ніг. Це був геморагічний шок, пояснив потім хірург. Через те що, Філіп її виснажив, а потім поранив вона просто згасла від крововтрати.

Її одразу забрали в операційну. Ми дуже хвилювалися за неї, особливо батьки Юстиції — вона в них єдина дитина, і вони не хочуть її втратити. Та і я теж.

Коли операція закінчилася, лікар сказав, що вона може прийти до тями, а може й ні. Якщо вона переживе цю ніч — це буде добре, бо після всього, що з нею зробив Філіп, вона була дуже ослаблена й не мала сил. Тому ця ніч стала для нас найдовшою з усіх, які тільки були в моєму житті.

У палату до неї не пускали всіх одразу, лише по одній людині, тож ми сиділи по черзі, щоб, коли вона прокинеться, побачила когось із нас. Але вона досі спить.

— Стася, йди відпочинь із братом. Ми постійно поруч із нею, повідомимо, коли вона прокинеться, — сказала тітка Емілія.

— Ні, ми залишимось тут, — відповіла Стася.

— Твоєму братові треба відпочити. Їдьте додому.

— Ні, якщо до неї знову прийде Філіп, треба бути тут, щоб він їй не нашкодив, — сказав я.

— Не хвилюйся, палату охороняють, за ним слідкують, тож усе буде гаразд. Та й палата Юстиції під охороною. Нам незручно, що ви так багато зробили для нас. Дякуємо вам. Особливо тобі, Марку, за повернення нашої дочки.

— Та я нічого не зробив, це все поліція. Я вам дав обіцянку, але не виконав її — бо Юстиція поранена.

— Ти тут ні до чого, це все Філіп, — сказав дядько Фелікс і потис мені руку.

Ми сиділи в коридорі, коли до нас підійшли батьки Філіпа.

— Як там Юстиція? — запитав його батько.

— Вона ще не прийшла до тями, — неохоче відповіла Стася.

— Ми просимо вибачення за свого сина.

— Ви не винні, — сказала тітка Емілія, витираючи сльози.

Якщо так, то вона права — це все вина Філіпа. Він не сильно поранений: рана, яку він завдав собі, не була смертельною. Але я б не рятував його. Юстиція ще не прийшла до тями — те, що він зробив з нею, не має жодного виправдання.

Ми були там до вечора. Приходили її одногрупники, провідували, підтримували її батьків. Так минув іще один день, але вона так і не прокинулася. Лікарі сказали, що вона в глибокому сні й прокинеться тоді, коли набереться сил. Якщо сказати коротко, то це була кома. Її стан був не найкращий: мозок не реагував так, як треба, після всього, що сталося. Лікарі робили все необхідне, щоб вона якнайшвидше одужала.

Минув тиждень — вона не прийшла до тями. Зате Філіп за цей час одужав: його мали забрати з лікарні й помістити у психіатричну лікарню на лікування. І цей день настав сьогодні. Ми сиділи зі Стасею біля Юстиції, чекали, поки прийдуть її батьки, щоб ми могли змінитися. Але замість них у палату зайшов Філіп, різким ударом розчахнувши двері.

— Юстиція, я тебе знайшов. Ти не сховаєшся! — проричав він, зробивши крок у палату.

— Філіпе, вийди з палати, — голос Стасі був незвично твердий, хоча я бачив як тремтять її руки.

— Ні. Я прийшов до Юстиції і не піду без неї.

— Ти не маєш права навіть дихати тут, поки вона лежить тут у комі через тебе! — відповів я, встаючи між ним та ліжком.

— Я її хлопець, якого вона кохає, — сердито сказав він, дивлячись прямо на мене, але його погляд був божевільний, як у хижака.

— Ти їй не хлопець, Філіпе. Колись був, а зараз ти той, хто мало не вбив її.

— Ні! Я буду її хлопцем, і це не зміниться! Я не причина її біди. Вона сама хотіла бути зі мною, бо вона мене кохає, ти вкрав її! — засичав він і почав підходити ближче до ліжка Юстиції.

— Вона тебе не кохає. І не підходь до неї, — кинула йому Стася, ставши в захисну стійку.

— Ви не маєте права бути біля неї. Вона моя! — крикнув Філіп і повністю втратив контроль. Він рвонув, щоб схопити Стасю, але вона встигла відійти.

— Не чіпай ні сестру, ні Юстицію, — мій голос був низьким і страшним, я відчув, як всередині мене прокидається первісна лють.

Філіп почав кричати в палаті, звинувачувати нас у тому, що ми нібито утримуємо Юстицію силою. Його слова були просто божевільними, але схоже він свято у них вірить.

У цей момент, як грім серед ясного неба, увірвалися батьки Юстиції і Філіп, побачивши їх, змінив мету. Він кинувся до них, вимагаючи «віддати» йому Юстицію, наче вона річ. Охорони за дверима чомусь не було — напевне кудись відійшли.

Перевівши погляд на сестру, я відволікся всього на секунду. Та цього вистачило. В наступну мить мені в обличчя прилітає кулак Філіпа. Він почав швидко та нестримно наносити мені удари по обличчю. Один з ударів потрапив мені в брову, кров одразу ж залила око.

— Тобі кінець, виродку! – прохрипів я, відчуваючи смак крові у роті.

Я зібрав усю свою лють, весь біль за Юстицію, в один потужний удар. Я вклав у нього все, що мав. Удар був настільки сильним і точним, що Філіп навіть не встиг скрикнути. Він похитнувся, його очі на мить розфокусувалися, і він важким, мертвим мішком звалився на підлогу, врізавшись головою в тумбочку. Батьки Юстиції застигли на місці від жаху. Нарешті, настала тиша, порушена лише монотонним писком апарату життєзабезпечення біля ліжка Юстиції.   

Батько Юстиції, який до того був повністю паралізований жахом, першим вийшов зі ступору. Він переступив через тіло, що лежало на підлозі, і кинувся до дверей, кричачи, щоб хтось викликав охорону та поліцію.