Глава 9

Юстиція

Вже майже тиждень, як мене викрав Філіп. Я потроху згадую той вечір. Коли я сплю — він мені сниться, і все те, що Філіп хотів зробити. Я боюся його, але радує одне: Філіп часто покидає мене, і я лишаюся сама. Він викинув мотузки, якими мене зв’язував, але замінив їх на великий ланцюг і нашийник навколо шиї. Хоч я й можу ходити по будинку, ланцюг важкий, і я майже не можу тягнути його за собою. Одягаючи його, він прошепотів: “Віднині це твій вічний якір”. Його філософія проста: кохання – це ув’язнення. І я повинна прийняти цю ношу, як живе втілення його погляду на сутність наших відносин.

Якось увечері він прийшов і приніс купу пакетів, та поніс їх до підвалу, і так було кілька разів. Я не могла зрозуміти, навіщо він заносить їх туди.

За час мого ув’язнення, Філіп розповідав мені історії про те як він наглядав за мною після нашого розтавання. Коли приходив увечері, починав вішати на стіну мої фотографії, розповідаючи, як він їх робив. Мені в ті моменти було страшно. Я боялася його; те, що він говорив, розглядаючи фото й мене, звучало так, ніби маніяк спостерігав за своєю жертвою.

Фотографій було багато — ними були завішані стіни, і не одна. Там було все моє життя за ті роки, поки ми з ним не спілкувалися.

Тепер я знаю, що було в тих пакетах. Він виносив їх з підвалу по одному. Якби я не бачила, що він виходить саме з того місця, я б навіть не сказала, що там були двері, і за ними щось ховалося. Їх майже не було видно.

Так минуло кілька днів. Що він тільки не робив… а потім просив у мене пробачення за свої вчинки. У мене вже не було сил — боліло все тіло. Те, що я відчувала, коли він торкався до мене, було огидним і нестерпним.

Коли я не хотіла його слухати, він брав ланцюг у руки і тягнув із такою силою, що я задихалась. Але вранці він йшов, і я намагалася розірвати ці «кайдани», та була надто слабка.

І ось знову настав вечір. Він приїхав.

Я почула якийсь шум на подвір’ї й хотіла закричати, що тут є люди, щоб вони викликали поліцію. Але Філіп розстебнув нашийник, який був на мені, надів наручники вже на обидві руки і повів мене в підвал. Рот він заклеїв скотчем, щоб я не могла кричати. Коли я падала, він підхоплював мене, брав на руки й ніс. Спустившись униз, поклав мене на диван і сказав:

— Будь слухняною, не шуми.

Кричати я не могла — мій голос зник ще кілька днів тому, коли я благала його мене не чіпати.

Ця кімната була заставлена всякими дрібницями, навіть тими речами, які я колись йому дарувала — тим, що нас об’єднувало, що було спільним між нами. Я хотіла хоч щось кинути на підлогу, щоб мене почули, але поруч із диваном нічого такого не було. До того ж Філіп стояв наді мною, тримаючи в руках ніж, даючи зрозуміти, щоб я навіть не думала рипатися. Але в той момент мені вже було все одно, що зі мною буде. Навіть якщо я помру — мене знайдуть і віддадуть моє тіло. Тож я вирішила: будь що, я мушу вибратися звідси.

Я різко підвелася з дивана й штовхнула Філіпа. Він не втримався на ногах, та впав зачепивши вазу, що стояла позаду. Це було голосно — я сподівалася, що той хто був у будинку почує. А якщо ні, то тоді можливо живою я звідси не вийду. Коли я його штовхнула, я сама впала назад на диван, бо в мене вже не залишилося сил. Останні я вклала в цей поштовх.

І на щастя це спрацювало. Я почула шум за дверима, й ось за хвилину у кімнаті вже стояло кілька чоловіків. Але Філіп зреагував швидше за них: він схопив мене, притягнув до себе й приставив ніж до мого горла.

— Я вам її не віддам! — прокричав він.

— Ми з поліції. Давайте поговоримо спокійно, — сказав якийсь чоловік. Поруч із ним я побачила Марка. Він хотів підійти ближче, але раптом знову заговорив Філіп:

— Стій! Стій на місці, я сказав! Не підходь до нас. Я сказав, що Юстиція буде зі мною.

— Ти розумієш, що тримати людину проти її волі — незаконно?

— Ні! Вона тут, бо хоче бути зі мною. Вона мене кохає, у нас із нею є минуле й буде майбутнє. Вона тільки моя! — вигукував він. Люди, що були з поліцейським, навели зброю на Філіпа.

— Скажи своїм людям, щоб опустили зброю, інакше я за себе не ручаюсь! — закричав Філіп.

— Покласти зброю, — сказав чоловік у формі.

— Дайте нам піти звідси удвох. Так, щоб усі залишилися живі! — вимагав Філіп.

— Давайте спробуємо поговорити. Ви заспокоїтесь і покладете ніж на підлогу, щоб дівчині не було боляче. Ви ж не хочете їй нашкодити? — поліцейський намагався говорити з ним, щоб відволікти.

— Філіпе, мені боляче… — прошепотіла я так, щоб він почув.

— Боляче? Кохана моя, тобі боляче?.. Вибач.. вибач… Я… хочу зробити тебе щасливою, так, як ти хотіла… Я не хотів зробити тобі боляче… Якщо це був я, то я собі цього не пробачу.

Він опустив ніж, відвернувся від мене й замахнувся, щоб вдарити себе, але випадково зачепив мене й поранив. А потім наніс один удар собі в бік живота — туди ж, куди випадково вдарив і мене.

— Я не хотів тебе поранити, ти — все моє життя… Я за ради тебе готовий на все… — прошепотів він і впав на підлогу.

Я теж упала, але прямо в руки поліцейському. Одразу підбіг Марк, забрав мене від того чоловіка. Я повільно заплющувала очі.

— Юстиція, відкрий очі! Юстиція! Викликайте швидку!

Більше я нічого не чула з того, що мені говорили. Я втратила свідомість від болю.

Марк

Після того, як ми впевнилися, що ті двоє були не Філіпом і Юстицією, ми повернулися назад у будинок, щоб оглянути все там. Поліцейські вже оглядали будинок всередині й зовні. Ми з другом міркували, що вони не могли піти далеко — вони десь тут, бо ми зайшли майже відразу за Філіпом в будинок, руху на подвір’ї більше не було, і ніхто з будинку не виходив. Тож що це може значити? Тут мають бути двері, яких ми не бачимо.

І тут один з поліцейських, який був у ванній кімнаті, гукає нас і каже:

— Ви чуєте? Тут стукає щось, якийсь шум. Ви ж чуєте?