Глава 8

Марк

Юстиції немає вже три дні.

Три дні як вона пропала з палати, і ніхто не знає, де вона. Її батьки дуже переживають: мама Юстиції, дізнавшись про зникнення, потрапила до лікарні з приступом, а батько не відходить від неї, хоча теж хвилюється за дочку. Вони написали заяву до поліції, і її шукають. Стася майже нічого не їсть, багато плаче. Щоб заспокоїти її щодо подруги, я також вирішив взяти участь в її пошуках, бо хвилювався за сестру, та й за Юстицію також.

Я займаюся розшуками вже три дні. Мій знайомий — поліцейський, і ми разом пообіцяли, що знайдемо, куди зникла Юстиція. Навіть її друг приїхав із батьками, щоб підтримати родину Юстиції. Філіп постійно ходив туди-сюди по кімнаті й дивився на годинник: посидить трохи й одразу кудись виходить. Це виглядало дивно, адже він не надто виявляв бажання шукати Юстицію.

Ми з моїм знайомим переглядали камери відеоспостереження. На записі було видно, як до палати Юстиції хтось зайшов — обличчя розгледіти неможливо. Потім ця людина вивезла її на візку. Ми опитали всіх, хто був у лікарні того дня, але ніхто не сказав нічого конкретного. Тож зачіпок у нас поки що небагато.

Ми вирішили піти до неї на роботу, щоб дізнатися, чи не сталося чогось того дня, коли Юстиція потрапила до лікарні. Нас зустріли й провели до начальника.

— Доброго дня. Ми з поліції, хотіли б дізнатися про Юстицію. Чи можна поставити вам кілька запитань?

— Доброго дня, так, звісно, сідайте, — відповів він тривожним голосом.

— Мене звати Роберт, я з поліції, а це Марк. Як до вас можна звертатися?

— Я Василь Петрович, начальник Юстиції. Щось сталося? Її на роботі немає вже більше двох тижнів.

— Ми не можемо сказати, що саме з нею — конфіденційність. Коли ви бачили її востаннє?

— Це було майже три тижні тому. Вона взяла один день вихідного, та так і не повернулась. Потім повідомили, що вона захворіла.

— Чи можете надати нам відео з камер за весь місяць, щоб ми могли розібратися?

Коли Роберт згадавши про відеоспостереження, Василь Петрович помітно занервував. Він потягнувся до склянки з водою, що стояла перед ним на столі, і тремтячими руками почав пити — вода навіть розбризкалася навколо.

— Я… так, гаразд я надам вам доступ до камер… а навіщо вони вам? — почав він заїкатись.

— Ми маємо знати, чи не було за цей період чогось підозрілого. Ми просимо лише дозволу на перегляд камер. Будемо вдячні.

— Гаразд… я скажу охороні, вони вам усе надішлють.

Ми поставили йому ще кілька запитань, на які він відповідав неохоче. Уже перед тим як піти, ми задали останнє:

— Чи були в Юстиції конфлікти на роботі?

Він різко підвівся й почав ходити по кабінету, нервово потираючи руки одна об одну. На лобі виступив піт, він помітно хвилювався. Лише трохи заспокоївшись, відповів:

— Ні… до неї всі добре ставилися. Вона хороша людина, знаходила спільну мову і з клієнтами, і з колегами.

— Добре. Тоді чекаємо відео з камер.

Ми поговорили ще з кількома її колегами — ніхто не сказав про неї нічого поганого. Потім ми взяли додаткові записи з камер в околицях і поїхали до відділку, щоб їх переглянути.

Нам надіслали всі потрібні відео. На записах було видно, що того вечора вона була в офісі, а потім вибігла звідти й побігла в бік парку. Ми одразу подали запит на отримання відео з камер у парку. На цьому ми розійшлися по домівках — надворі вже була ніч, а щоб отримати дозвіл на вилучення відео, потрібно було зачекати.

Я поїхав до сестри. Вона майже не спала відтоді, як пропала Юстиція, бо дуже за неї хвилювалась. І я хвилювався теж: можливо, через сестру, а можливо, тому що відчував свою провину. Ми з Юстицією добре проводили час у лікарні, у нас було чимало спільного, нам завжди було про що поговорити за ті два тижні, що вона там перебувала.

Прокинувшись зранку, я поїхав до друга в поліцію. Там уже були всі відео, які ми просили скинути. Ми передивилися їх і помітили, що за Юстицією постійно хтось стежив — куди б вона не пішла. Ми дізналися, що в офісі щось сталося, і подзвонили, щоб вислали ще відео з офісу та з кабінета  її начальника. Їх на диво швидко прислали, і те, що ми там побачили, було жахливим. Тепер було зрозуміло, чому вона була в такому стані на дорозі. Друг поїхав, щоб затримати начальника, а я мав повернутися додому і якось розповісти все це Стасі — вона мала знати.

Приїхавши, я піднявся в квартиру. Стася почула, що я зайшов, підійшла до мене і одразу запитала про Юстицію.

— Ви її знайшли?

— Ми шукаємо, але обов’язково знайдемо, — відповів я. Я не знав, як їй розповісти правду, тому вирішив відкласти це.

— Я сходжу в душ, гаразд?

— Гаразд, — відповіла мені Стася.

Вона пішла назад на диван. Її хлопець увесь цей час був поруч — ми не могли залишати її одну. Батьки Юстиції ще в лікарні й сподіваються, що їхня дочка скоро знайдеться.

Я пішов приймати душ. Коли став під струмінь води, я знову прокручував у голові все, що ми сьогодні знайшли й дізналися. І тут згадав чоловіка, якого бачив у лікарні — він стежив за палатою Юстиції. Він був схожий на Філіпа. Я швидко одягнувся й пішов перевірити записи, щоб упевнитися. І справді — на камерах за кілька днів до викрадення Філіп приходив щодня, але не заходив у палату, лише спостерігав здалеку. Я припустив, що це міг бути він.

Я хотів дізнатися більше про їхнє минуле, щоб бути впевненим, але не хотів питати її батьків — щоб не давати їм хибної надії і не псувати стосунки з Філіпом та його родиною, якщо я помиляюся. Тож вирішив простежити за Філіпом, коли він з’явиться наступного разу. Треба було повідомити поліцію. Я набрав номер Роберта.

— Алло, у мене є здогадка, хто міг викрасти Юстицію. Це був… — я не встиг договорити, як почув відповідь.

— Філіп, — впевнено сказав він.

— Я теж так подумав, але він лише стежив на камерах. Як ти дізнався?

— Філіп залишив свою кров на одязі Юстиції. Вони зустрічалися тієї ночі. Камери в парку показали, що він її домагався, тож міг викрасти, щоб вона його не здала. Ми виїжджаємо за ним — маємо спіймати його й дізнатися, де Юстиція.