Глава 7

Юстиція 

Я знову зв’язана, лежу на підлозі. Мотузки врізалися мені в зап’ястя сильніше, ніж раніше. Підлога була така холодна, що я відчувала цей холод по всьому тілу.

Філіпа поруч не було — навколо стояла тиша. Я чула тільки, як по даху стукає дощ, що несподівано почався. Навіть тріск каміна я не чула, і це здавалося дивним. Я була тут одна. Ні голосу, ні звуку — Філіп зник. Куди? Я не знала. І що буде, коли він повернеться?

Я знала одне: шанс утекти, який у мене був, я згаяла. Що він зробить зі мною тепер? Він не стане мене слухати і вже не повірить жодному слову, яке я скажу. Але я знала одне — я маю вижити, що б не сталося…

Філіп казав, що кохає мене. Можливо, він не завдасть мені болю… Можливо, він оговтається і відпустить мене. Але коли він устиг перетворитися з доброго, милого хлопця на темну, загрозливу людину, здатну викрасти й утримувати мене, наче так і треба?

Я намагалася підвестися з підлоги. Коли нарешті змогла сісти, побачила, що мої коліна були оброблені. Напевно, він подбав про них, поки я спала. Дощ за вікном уже не був таким гучним. Я намагалася роздивитися, що знаходиться навколо мене, і саме в цей момент зайшов Філіп — мокрий.

Він одразу подивився на мене, але зовсім не так, як раніше. Я відчула, що в його погляді є щось схоже на звинувачення. Він змінився. Його усмішка стала іншою — усмішка маніяка, який стежить за своєю жертвою й насолоджується тим, що саме він вирішує, чи жити їй. Очі Філіпа більше не світилися теплом. Вони вимагали одного — страху. Мого страху.

Філіп почав повільно наближатися до мене, наче між нами була величезна відстань, яку він долав крок за кроком. Я бажала, щоб ця відстань залишилася, але нас розділяло всього кілька метрів. І вони ставали все меншими.

Коли він підійшов, то сів поруч і поклав свою руку мені на обличчя.

— Ти не повинна була цього робити, — сказав він так тихо, що я ледь почула.

— Ти ж знаєш, що наші життя пов’язані між собою, — продовжив він. — Я знав усе, що ти робила всі ці роки. Я не покидав тебе навіть на мить. Ти була в полі мого зору всі ці п’ять років.

Він сказав це з усмішкою, від якої мене пробрало морозом. Це було моторошно чути.

— Філіпе, навіщо тобі все це? — тихо запитала я.

— Бо ми обіцяли не покидати одне одного. І ти сама сказала: “Вернися до мене”. Я просто прискорив процес, щоб ти була біля мене.

Я пригадувала той вечір… але не весь.

Спогади приходили уривками — як зламаний фільм, де кадри не стоять на своїх місцях.

Я пам’ятала, що бачилася з ним того вечора. Пам’ятала силует Філіпа поруч, його руку, яка стискала мою… і як я йому в чомусь відмовила.

Тільки в чому саме?

На цьому місці мої спогади обривались, наче хтось вимкнув світло.

Кожна спроба пригадати більше закінчувалася різким болем у голові — ніби мій мозок поставив блок і забороняє йти далі. Але я мусила знати. Я хотіла зрозуміти, що сталося того вечора. Що саме змінило Філіпа… так сильно, що він став зовсім іншою людиною.

Філіп підвівся з підлоги й пішов на кухню.

— Ти будеш чай, моя любов? — запитав він з посмішкою.

— Я нічого не хочу. Можеш мене розв’язати? Мені боляче.

— Ні. Ти захочеш втекти. А я хочу провести з тобою час. Давай краще вип’ємо чаю — твого улюбленого чорного.

Він, мабуть, навіть не знав, що я не п’ю чорний чай. Тільки зелений. Це був мій улюблений.

— Я не п’ю чорний чай, Філіпе. Лише зелений.

— Значить, будемо пити зелений. У мене є все для тебе.

Поки він заварював чай, я оглядала кімнату, шукаючи хоч щось, чим можна послабити мотузку, яка врізалася в мої зап’ястя. Шкіра боліла, але не так сильно, як душа. Бути в цьому місці поруч із ним — було справжнім жахом.

Нічого не знайшовши поруч, я спробувала підвестися, щоб шукати далі. Але ноги теж були зв’язані — тією ж мотузкою, що й минулого разу, тільки затягнутою ще сильніше. Наче він вклав туди всю свою злість. Я впала на підлогу. Філіп почув звук і повернувся.

— Не ворушись, я сам підійду. Буде тільки боляче, якщо рухатимешся.

Він підійшов з чашкою чаю. Хотів мене поцілувати, але я відвернула голову, і його губи торкнулися лише моєї щоки.

У ту мить мене накрило дежавю — ніби він уже робив це. Мою шкіру пробіг холод, тіло покрилося мурашками. Страх став ще більшим. Можливо, того вечора сталося щось страшне, і мій мозок намагається мене захистити, стираючи це.

Але я хотіла знати правду. Бо тільки так я могла зрозуміти, чого чекати від нього.

— Чому ти відвернулася, Юстиціє? Тобі неприємно зі мною? Ми ж були такими щасливими разом… правда?

— Філіпе, не хочу тебе розчаровувати, але щасливий тут лише ти. Ти робиш мені боляче. Ти тримаєш мене тут проти моєї волі. Як я можу бути щаслива?

Я не хотіла говорити це вголос, але два дні, проведені тут, були нестерпними. Я вже не могла мовчати.

— Ні… ні… ні Юстиціє… ти не права, ні… — він похитав головою, наче дитина, яка не приймає реальності.

— Ти тут, бо сама захотіла. Ти хотіла бути зі мною. Я все зробив для цього. Ти просто не можеш ще прийняти це. Тобі було важко без мене… всі ці роки. Ти мене все ще любиш, я знаю. Ти хочеш бути зі мною.

Його голос ставав зірваним, безглуздим, наче він сам не розумів, що говорить. І найстрашніше — він справді вірив у це.

Бо якби ні — я б не була прив’язана мотузками. Він постійно вбивав мені це в голову, ніби хотів, щоб я повірила в кожне його слово.

Його переконання звучали, як своєрідний гіпноз — він повторював їх при кожній нагоді, знову і знову, так, ніби сам боявся забути.

— Ні, Філіпе. Це не так. Те, що ти говориш — неправда. Я пам’ятаю все останні п’ять років. Вони були світлими. Радісними. І в них не було тебе. Навіть у спогадах.

Коли він почув це, щось у ньому зламалося.

Він різко встав і почав кидати все, що бачив.

Перекинув стіл. Розбив посуд. Зірвав полицю.