Глава 6

Юстиція 

Я прокинулась у якомусь місці. Було темно навколо, я не могла поворухнутися, бо мої руки й ноги були зв’язані. Голова страшенно боліла.

Я почала роздивлятися, намагаючись зрозуміти, де саме знаходжуся і чи є хтось поруч, але нікого не бачила — навколо була лише темрява.

Посидівши так деякий час у повній самоті, я почула, що хтось наближається до мене. Коли відчинилися двері, я побачила його.

Спогади

Прокинувшись у палаті, я побачила біля себе чоловіка. Він стояв біля вікна й дивився на двір — уже був день. Коли він повернувся до мене, я запитала:

— Де я?

— У лікарні. Ви пам’ятаєте, як вас звати? Я зараз покличу лікаря. Не вставайте, гаразд.

— Хто ви?

— Мене звати Марк. Я привіз вас у лікарню. Ви мало не потрапили під мою машину. Пам’ятаєте?

— Що зі мною сталося?

— Ви були в дуже поганому стані на вулиці. Мабуть, треба повідомити ваших батьків. Ви можете їм подзвонити?

— Я… не можу пригадати, що зі мною трапилось… Нічого не пам’ятаю про вчорашній день. Голова боліла, я намагалася згадати, але було відчуття, ніби мій організм не хоче цього робити, наче він мене захищає.

У палату зайшов лікар. Марк, якщо я правильно запам’ятала його ім’я, щось йому розповідав, але я не слухала. Лікар оглянув мене й пішов.

Марк знову почав ставити запитання. Я відповідала, поки в нього не задзвонив телефон. Відійшовши, він поговорив, а повернувшись — перепросив. Я сказала, що якщо треба, він може йти додому — я ж його не знаю, та й пригадати не можу, що зі мною сталося, тож не можу його ні в чому звинувачувати. Але Марк залишився. Ми сиділи, коли в палату постукали, і зайшли якісь люди. Голос однієї з них здався мені знайомим — і я не помилилася. Це була моя подруга Стася зі своїм хлопцем Орестом.

— Юстиціє, це ти? Що з тобою?

— Стася… що тут відбувається? Звідки ти знаєш цього хлопця? — ледве прошепотіла я.

— Це мій брат. Але як так сталося, що тебе мало не збили? — запитала вона.

Я замовкла, а потім тихо сказала:

— Я не пам’ятаю, що сталося. Прокинулась уже в лікарні. Марк каже, що я була посеред дороги в дуже поганому стані, і добре, що він мене побачив і встиг загальмувати… бо я не знаю, чим би все закінчилось.

— Ти нічого не пам’ятаєш? — перепитала Стася.

— Ні… Пам’ятаю лише, що була в університеті, здавала практику, а далі — провал.

Вони вирішили сказати моїм батькам. Коли ті дізналися, одразу виїхали й незабаром приїхали. Друзі сиділи зі мною, поки батьки не прибули.

Коли батьки приїхали, вони поговорили зі Стасею й Орестом, познайомилися з Марком, посиділи біля мене. Поруч із ними мені було добре, але їм треба було їхати, тож зі мною знов залишились друзі. Так минув тиждень, але я нічого не згадала.

Ще один день минав спокійно, коли в палату зайшов Філіп. Я не могла на нього дивитися: щойно побачила його, серце почало битися так швидко, ніби ось-ось вискочить з грудей. Мені забракло повітря, немов мене занурили під воду. Навколо все потемніло, і я ніби залишилася з ним наодинці. По тілу пробіг холод, воно стало кам’яним, ніби не належало мені. Це відчуття було жахливим, наче щось усередині застерігало мене від нього.

Я не чула, про що з ним говорили. Я лише хотіла, щоб він пішов. Коли він нарешті вийшов, мені дали заспокійливе, і я заснула.

Прокинувшись, я побачила біля себе Марка. Його присутність мене заспокоїла. За цей час я звикла до нього — мені подобалося, що він поруч. 

Минув ще тиждень, і мене виписували з лікарні. Я збирала речі, коли почула стук у двері. Я подумала, що це Марк, але помилилася.

У палату зайшов Філіп, тримаючи в руках мій улюблений чай.

— Привіт, Юстиціє.

— Привіт, Філіпе, — я не знала, як поводитися, бо поруч із ним не відчувала себе в безпеці.

— Ти вже краще себе почуваєш? Я приніс тобі чай. Візьми, поки теплий.

Я взяла чашку й зробила ковток. Не встигла допити, як відчула раптову слабкість. І почула голос Філіпа:

— Ми зараз поїдемо додому. Туди, де будемо тільки ми, ніхто нам не завадить.

А далі — провал...

Я прокинулася в моторошному місці, схожому на підвал або маленьку хатинку. За дверима був день. Коли Філіп зайшов, я запитала:

— Філіпе, навіщо ти мене сюди привіз?

— Я хочу, щоб ти була зі мною. Я ж казав, що ти будеш тільки моєю.

— Я не спілкувалась із тобою з того часу, як у тебе народилася дитина.

— Ти нічого не пам’ятаєш. Ми зустрілися того дня, коли ти потрапила в лікарню. Ми говорили, і ти сказала, що будеш зі мною. Але коли я прийшов до тебе — побачив біля тебе іншого.

— Я цього не пам’ятаю. Я не могла так сказати. Тим більше — навіщо тобі було мене викрадати, якщо я нібито була згідна?

— Я не хочу, щоб ти була з тим хлопцем.

Коли він почав говорити й наближатися, я відчула дежавю. Філіп не розв’язав мене — просто сів поряд і дивився так, ніби ось-ось щось зробить.Він все ще тримав мою руку, стискав її так, ніби боявся, що я розчинюся в повітрі.

Його долоня була холодною, а очі — занадто гарячими, занадто наполегливими.

— Давай я тебе розв’яжу, — нарешті сказав він тихо. — Тільки ти не будеш тікати, гаразд?

— Гаразд, — відповіла я, хоча всередині все стискалося від страху.

Я погодилась, бо мусила хоч щось робити. Може, у мене справді з’явиться шанс втекти.

Він повільно нахилився, розв’язуючи вузли на моїх руках. Його пальці тремтіли — чи то від хвилювання, чи від того дивного одержимого стану, у якому він перебував.

Коли шнур нарешті впав на підлогу, я відчула, як шкіра на зап’ястях пече, але терпіла.