Глава 5

Марк 

Пробувши за кордоном більше п’яти років, я жодного разу не приїжджав додому. Сестра весь цей час кликала мене на свій день народження, але в мене не виходило: то навчання, то практика, а там уже й робота, бізнес… Так непомітно й промайнув час.

Ось я стою в аеропорту і чекаю, поки за мною приїдуть. За час моєї відсутності тут усе змінилося. Поки я стояв і чекав, раптом почув голос, який чув майже щодня телефоном. Інколи вона приїжджала до мене — точніше, до мого друга й за сумісництвом її хлопця Ореста, з яким я навчався і який став моїм партнером у бізнесі. Вони приїхали за мною разом. Ми привіталися зі Стасею та Орестом і пішли до машини.

— Як ти долетів, без пригод? — запитала мене сестра.

— Та все гаразд. Летів недовго, тож не встиг заморитися, але душ я залюбки прийняв би. А ви чим тут займалися?

— Ми готувалися до святкування. Ти ж пам’ятаєш, що маєш познайомитися з моєю подругою. Вона теж буде на святі, тож не забудь купити їй букет квітів.

— Стася, чому я маю знайомитися з нею, якщо я її жодного разу не бачив? Та ще й квіти купувати… А раптом вона не любить квіти? Або я їй не сподобаюсь? Я просто осоромлюся.

— Марку, ти мені обіцяв, тож не нервуй мене, — сестра почала ображатися, надула свої губки, й тепер не говорить зі мною.

— Ну гаразд, гаразд, познайомлюсь. Але чому ти не взяла її з собою, щоб вона зустріла мене разом із тобою?

— Вона не знає, що я приїхала. Я хочу зробити їй сюрприз, тому й не казала. Ми з Орестом готувалися, а вона мала бути на роботі.

— У такий час? Хіба не пізно вже?

— Юстиція сказала, що має справи, тож подзвонить увечері. Коли ми прийдемо додому, я їй наберу.

Ми доїхали додому. Стася, Орест і я піднялися ліфтом на поверх і зайшли в квартиру.

— Заходь, Марку, — сказала Стася, — А то ти тут не був років шість, напевно вже забув квартиру, у якій жив раніше зі мною. Батьки часто тут зупинялися, коли приїжджали з-за кордону.

Спогади накрили мене, щойно я переступив поріг. Я згадав, як ми всі тут жили: Стася була маленька, ходила до школи, а тепер уже закінчує навчання. Батьки подорожують світом і приїжджають рідко. Цю квартиру вони подарували мені, коли мені виповнилося вісімнадцять років. Стася тоді захотіла жити зі мною, поки я навчався поруч, але коли я переїхав за кордон, залишив квартиру їй. Та вона сказала, що не буде жити сама, і батьки дозволили їй обрати житло, яке вона хоче. Стася сказала, що її квартиру збудую я. Але ця все одно залишилася затишною — сюди приходили та прибирали щонеділі.

Стася взяла телефон і почала телефонувати своїй подрузі, щоб та прийшла до нас. Але вона не брала слухавку. Сестра дзвонила хвилин тридцять, та марно — ніхто не відповідав, і вона почала хвилюватися.

— Щось трапилося, Стася? — запитав я, дивлячись, як вона нервує.

— Юстиція не бере трубку, Марку… Вона мала б уже бути вдома, але світло в неї не горить. — Юстиція жила навпроти моєї квартири.

— Може, вона затрималась на роботі? Або гуляє десь. Не хвилюйся, прийде.

— Вона сьогодні мала зустрітися з Філіпом! А якщо щось трапилось? Давай поїдемо її пошукати, гаразд?

— Добре, але де шукати? — одночасно запитали ми з другом.

— Марку, ти поїдеш до коледжу, а ми з Орестом — на роботу.

Ми вийшли, сіли в машини й роз’їхалися. Я не знав, як виглядає подруга Стасі, тому написав сестрі повідомлення, щоб скинула хоча б фото чи номер телефону. Вона скинула, і я поїхав у бік коледжу, набираючи номер Юстиції. Ніхто не відповідав — лише короткі гудки. Стася постійно телефонувала, питаючи, чи я її знайшов. Я відповів, що як тільки додзвонюся — скажу.

У цей момент, коли я говорив телефоном, під мої колеса мало не вибігла людина. Але я встиг загальмувати. Вийшовши з машини, я підійшов до дівчини, яка стояла на дорозі.

— Ти що, з глузду з’їхала? Що ти робиш? Не бачиш що горить червоне світло!?— вигукнув я, але, підійшовши ближче, замовк.

Переді мною стояла дівчина. Її волосся — каштанове, розпущене, видно, що колись було накручене, але зараз розтріпане, ніби вона не розчісувалася тиждень. Сукня була трохи порвана, блузка також. Я пішов до машини по піджак, щоб накинути на неї, але, щойно я підійшов, вона знепритомніла. Я підхопив її на руки й поніс до машини, щоб відвезти в лікарню. У той момент я забув про все — навіть про те, що мав допомагати сестрі шукати її подругу.

У лікарні я заніс її в приймальне відділення. Потім дівчину перевели в палату — вона спала від ліків, а я чекав, поки прокинеться. Стоячи біля вікна, вдивлявся в весну: вона тихо входила в танець із зимою, проводжаючи її. Повітря просочувалося запахом молодої трави, що пробивалася крізь землю; птахи починали ранковий спів.

Дівчина проспала всю ніч після ліків, а я залишився поруч — не міг залишити саму людину, яку мало не збив. Нарешті вона прокинулася.

— Де я? — запитала вона.

— У лікарні. Ви пам’ятаєте, як вас звати? Я зараз покличу лікаря. Не вставайте, гаразд?

— Хто ви?

— Мене звати Марк. Я привіз вас у лікарню. Ви мало не потрапили під мою машину. Пам’ятаєте?

— Що зі мною сталося?

— Ви були в дуже поганому стані на вулиці. Мабуть, треба повідомити ваших батьків. Ви можете їм подзвонити?

— Я… не можу пригадати, що зі мною трапилось… Що зі мною?..

У цей момент зайшов лікар.

— Лікарю, вона прийшла до тями, але не пам’ятає, що з нею було. Можете щось сказати?

— Це нормально в її стані, — відповів лікар. — Вона пережила сильний стрес. Може бути короткочасна втрата пам’яті. Коли відпочине й заспокоїться — усе повернеться.

Він оглянув її й пішов, сказавши, що вона має ще побути під наглядом.

У мене задзвонив телефон. Я згадав про сестру.

— Алло, сестро…

— Ти де пропав?! Ми не знайшли Юстицію! Я переживала і за тебе — ти слухавку не брав! Ти її знайшов?

— Ні, не знайшов. Я зараз не можу говорити, я в лікарні…