Глава 3

П'ять років по тому 

Я навчаюся на останньому курсі університету. У мене почалася практика психолога в офісі, і ще потрібно здати презентації в університеті з предметів. Маю стільки роботи, що вже й забула, коли востаннє ми зі Стасею гуляли. Крім навчання і практики, нічого не бачу. Та й у Стасі така сама ситуація — у неї також практика і навчання, тільки в іншому місці.

А ще мій викладач сказав, що треба терміново здати роботу, інакше не допустить до іспитів. А практика має бути пройдена обов’язково.

Я залишаюся на роботі до 21:00, сиджу, перебираю папери людей, які сюди приходять, вивчаю їхні справи — і так кожна папка, майже щодня. Приходячи додому, я не маю сил навіть поїсти, тож лягаю спати в порожній і холодній квартирі. А вранці знову — на роботу і навчання.

На роботі я бачу безліч інших людей із різними проблемами. Вони допомагають мені відволіктися від думок, які постійно крутяться в голові. Люди, які приходять до нас на прийом, — щирі, відкриті, говорять від серця й вірять, що їх вислухають і допоможуть.

У мене залишилося ще кілька тижнів, і я закінчу практику — принаймні, я на це сподіваюся, бо, якщо чесно, проходить вона не надто гладко. Мій начальник — не дуже хороша людина. Йому подобаються молоді дівчата, про це знали всі, бо вони у нього практику проходять швидше. Мені він теж натякав, що може зробити так, щоб я не сиділа до пізна й швидко отримала залік — тільки потрібно «перестати чинити опір» і виконати його забаганку.

Мого начальника звати Василь Петрович. Саме в нього я проходжу практику, бо без цього не отримаю диплом. Він залицяється до мене, хоча я не раз просила його цього не робити. Та кого він слухає…

Я не звертала на нього уваги, бо хотіла закінчити практику без зайвого галасу. Інші студенти говорять про мене неприємні речі, бо думають, що я спеціально фліртую з Василем Петровичем, щоб отримати хороший відгук. Вони розпустили чутки навіть по університету, і ці плітки дійшли до мого куратора. Він сказав, що мене можуть відрахувати через ці розмови. Я не знаю, що робити, бо, крім роботи й навчання, ніде не буваю — просто не маю сил.

На роботі я щодня чую від начальника брудні слова на свою адресу, колеги теж ставляться до мене агресивно. Через усе це в мене почалася депресія — ситуація триває вже понад місяць. Я намагаюся не залишатися з ним наодинці, але не завжди виходить. Колеги постійно обговорюють мене за спиною, кажуть гидотні речі так, щоб я чула.

Я не могла розповісти про все це Стасі, щоб вона не хвилювалася. Вона нічого не знала й просто запросила мене на свій день народження, щоб ми нарешті побачилися — адже майже всю практику ми не зустрічалися. Вона проходить її в іншому місці, рідко приїжджає до університету й навчається дистанційно. Я не хотіла, щоб вона хвилювалася за мене, тому нічого їй не казала. Коли ми телефонуємо одна одній, говоримо недовго: вона розповідає про свою роботу, про те, як живе зі своїм хлопцем, який іноді приїжджає до неї. Я теж розповідаю, але не так, як хотіла б, бо знаю — вона приїде в ту ж мить і забуде про свою практику, так сильно хвилюватиметься за мене. Не люблю, коли до мене ставляться як до слабкої людини. Я маю все витримати сама — так і роблю.

Я вирішила трохи відволіктися від роботи й навчання та піти купити подарунок Стасі. Хотіла, щоб вона не помітила, у якому я стані. Думала, що прогулянка піде мені на користь. Я ходила по магазинах, вибирала подарунок, дивилась, як гуляють люди парами — настрій піднімався, я відчула себе щасливою. Давно мені не було так добре, як у той момент.

Я зайшла ще в один магазинчик із одягом, щоб знайти щось, що могло б сподобатись Стасі. Там було стільки гарних речей, що я не знала, що саме купити. Трохи подумавши, я вже майже визначилась, як раптом задзвонив телефон — це був Василь Петрович.

Я підняла слухавку й навіть не встигла нічого сказати, як почула, що він кличе мене в офіс, бо там щось сталося. По його голосу було зрозуміло, що нічого хорошого. Коли він закінчив говорити, я відповіла, що прийду, щойно закінчу покупки, і поклала слухавку. 

Я швидко купила подарунок, заїхала додому, залишила його там і вирушила до офісу. Там мене вже чекав начальник. Я й уявити не могла, що там сталося.

На вулиці вже сутеніло, сонце ховалося, а місяць показувався з-за хмар, ніби вітався зі мною.

У кабінеті було приглушене світло, жалюзі наполовину відкриті, і місячне сяйво падало у вікно позаду Василя Петровича. Крім нього, у кабінеті нікого не було. Атмосфера була напружена, тому я залишилася стояти біля дверей, а він сидів за своїм столом, тримаючи в руках якісь папери. Коли він мене помітив, відклав документи на стіл поруч, підвівся й повільно почав підходити до мене. У цей момент я заговорила першою:

— Доброго вечора, Василю Петровичу. У мене сьогодні вихідний. Чому ви мене викликали? Це терміново? — запитала я.

— Ти не доробила свою роботу, — відповів він. — Інші студенти сказали, що ти все звалюєш на них. Якщо ти так робитимеш, хто тоді працюватиме? — Він ставав усе ближче до мене.

— Я все зробила, розставила папки по алфавіту, як ви просили, і призначила прийом на завтра. Сьогодні в мене вихідний, — сказала я, не розуміючи, що буде далі.

— Можеш нічого не робити й усе одно отримаєш залік, якщо не будеш мені перечити і зробиш те, що я захочу. Ти ж така молода, симпатична… На тебе напевне багато хлопців звертають увагу, а я хочу, щоб ти звернула свою увагу на мене.

Я зробила крок назад, але він підійшов надто близько. Повітря стало важким. Я відчула страх і напруження в усьому тілі. Коли він спробував доторкнутися до мене, я сперлась на диван позаду мене.

Він, нахилившись наді мною, простягнув руки до моєї талії і почав піднімати їх вище. Я намагалася вирватися, але я впала повністю на диван. Його руки торкалися мене, він намагався розстебнути мою блузку, але не зміг.

— Я вас прошу, не робіть цього, — благала я, але він не слухав.