Глава 2

Два місяці по тому 

Приїхавши додому, у своє рідне містечко, я була рада, але водночас відчувала змішані почуття. Мені було приємно бачити знайомих — ми багато спілкувалися, адже я не була вдома майже два місяці. В університеті було дуже багато роботи: навчаючись на другому курсі, я мала безліч обов’язків, тож додому мене не надто тягнуло.

Я приїхала на весілля свого друга. Мене запросили його батьки, адже ми дружили з дитинства. Треба було познайомитися з його дівчиною — тепер уже нареченою.

Минуло близько двох місяців відтоді, як ми востаннє бачилися. Після того випадку ми більше не зустрічалися. Він намагався зв’язатися зі мною, але я цього не хотіла — боялася, що наші стосунки остаточно зіпсуються, і ми навіть друзями не зможемо залишитися.

Мої батьки дуже зраділи, що я приїхала додому. Я — їхня єдина донька, тому коли я навчаюся в місті, їм буває сумно без мене. Ніхто не зустрічає їх з роботи, як це робила я. Я жартома сказала, що їм треба завести собаку, щоб не нудьгували, і нагадала, що вони завжди можуть мені подзвонити.

Тато працює агрономом, а мама має невеличкий магазинчик з одягом. Я люблю там бувати, та допомагати мамі.

Ми сиділи й довго розмовляли до самого вечора. Потім настав час іти в гості до Філіпа та його батьків.

Я дуже добре ладнала з дядьком Матвієм — він був мені як другий батько. Із його дружиною, тіткою Марією, я теж була близька. Я за ними скучила: вони часто телефонують, питають, коли приїду, бо їхня донька Крістіна не любить проводити з ними час, через що вони часто сваряться. Ми з Крістиною раніше дружили, але через те що вона ревнувала своїх батьків до мене, наше спілкування припинилося.

Ми почали збиратися: мама взяла подарунок, тато — пляшку віскі для дядька Матвія, а я — свої пакунки. І ми вирушили.

Коли ми прийшли до Філіпа, я побачила там Крістіну, самого Філіпа, його батьків і його наречену. Ми привіталися та зайшли до будинку, де вже сиділа сім’я Кріса. Стіл був накритий. У ту ж мить Крістіна підбігла до Кріса, схопила його за руку, сіла поруч і кинула на мене злий погляд. Вона завжди ревнувала мене до нього, бо була закохана в нього, але думала що йому подобаюсь я.

Філіп стояв поруч зі своєю нареченою — здається, її звали Мирослава. Я знала лише її ім’я. Нас запросили за стіл, усі почали обговорювати, як вони познайомилися. Я не надто вникала — хотілося скоріше піти. І саме в цей момент задзвонив мій телефон.

— Я повинна відповісти, — сказала я, беручи телефон. — Зараз повернуся.

— То до тебе хлопець телефонує? — запитала мама.

— Ні, це моя подруга, — відповіла я, й вийшла з кімнати.

— Привіт, Стася! Я зараз у гостях. Щось термінове? — спитала я.

— Привіт, Юстиціє! Коли ти приїдеш? — запитала Станіслава.

— Приїду десь через два тижні, одразу після весілля. А що сталося?

— Приїжджає мій хлопець, я хочу, щоб ви познайомилися. А от брат приїхати не зможе.

— Гаразд. А коли приїде твій хлопець?

— Десь за три тижні — якраз тоді, коли ти вже будеш тут.

— А чому брат не приїде? Ти ж обіцяла нас познайомити.

— Він навчається на останньому курсі, має багато роботи. Хоче здати додаткові предмети та закінчити свій проєкт.

Я вже хотіла відповісти, але почула, що мене кличуть за стіл.

— Добре, Стася, домовилися. Подзвоню, як буду вдома, — сказала я, й повернулася до вітальні.

Усі сиділи мовчки, поки не заговорив дядько Матвій:

— Юстиціє, а коли твоя черга буде знайомити нас зі своїм хлопцем?

Філіп, який сидів поруч зі своєю нареченою, міцно стиснув її руку. Його злість було видно неозброєним оком. Але я вже відпустила цю ситуацію — два місяці тому все закінчилося, і я більше не хотіла повертатися до минулого.

Дивлячись на Філіпа, я помітила, що він нервує. Інші цього не бачили, але я — так. Я знала його краще за будь-кого. Проте не подала вигляду, що дивлюся на нього чи помічаю його стан.

— Дядьку Матвію, я ж тільки на другому курсі, — усміхнулася я. — Мені ще рано мати хлопця. Та й часу зовсім немає — багато навчання, скоро починається практика. Але не хвилюйтеся, моя подруга хоче познайомити мене зі своїм братом. Не знаю тільки, коли ми зможемо зустрітися, — відповіла я й кинула короткий погляд на Філіпа.

— Це чудова ідея! Може, скоро й на твоєму весіллі погуляємо, — водночас озвалися мама й тітка Марія.

— Ти дивись, Маріє, ми з тобою однаково мислимо! — засміялася мама.

— А чому б і ні? — додала тітка Марія. — Гляди, і в тебе скоро онуки будуть. Будемо дружити сім’ями — чудова ідея! — сказала вона моїй мамі, яку звати Емілія.

— Давайте не будемо зараз про Юстицію, — втрутилася Крістіна. — Краще поговорімо про Філіпа й Мирославу — у них же сьогодні свято. Сердитим голосом промовила, вона не любила коли її батьки про мене говорять, бо вони не хотіли щоб вона зустрічалась із Крісом, але її не можна було відмовити, так як вони не сильно ладили із його батьками.

— Я не проти, — усміхнулася я. — А то ще молодята образяться.

— Мирославо, я подруга Філіпа. Ми з ним і Крістіною разом виросли. Можливо, ви мене не знаєте, бо я навчаюся в іншому місті й давно не мала змоги приїхати. Але на весіллі обов’язково буду. І коли дитинка народиться — теж кличте! — сказала я їй.

— Я про вас чула, Юстиціє, — усміхнулася Мирослава. — Мені навіть батьки Філіпа розповідали. Я дружу з Крістиною — так і познайомилася з ним. Ми почали спілкуватися, і все склалося так, що ми закохалися.

— Вітаю вас! — відповіла я щиро. — Якщо потрібно, можу допомогти з підготовкою до весілля. І, до речі, можна звертатися до мене на “ти” — ми ж майже одного віку.

Філіп сидів мовчки, не розуміючи, чому я така спокійна й усміхнена. 

— Все, вже майже готово, — сказала тітка Марія. — Треба лише поквапитися, поки ще живота не видно, щоб люди зайвого не наговорили.

Ми сиділи ще пару годин, слухаючи, як вони розповідають, де познайомилися, як планують жити далі. Коли стало пізно, усі розійшлися по домівках.