Глава 1

Юстиція

Ми навчалися в університетах, у різних містах. Бачилися лише кілька разів на місяць, але спілкувалися щодня телефоном. У мене також була подруга — Крістіна, сестра Філіпа. Ми з нею теж дружили з дитинства. Часто виходили разом на нічні прогулянки: я, Філіп, Кріс (наш друг) і Крістіна. Навіть уночі, крадькома тікали один до одного, щоб ніхто не знав. Але це тривало недовго.

З часом ми роз'їхалися по різних містах, і наша любов кудись зникла.

— Юстиціє, я їду до Крістіни в гості, вона мене кличе.

— Добре, їдь. Я не можу, ми з нею посварилися. Не думаю, що вона захоче мене бачити.

— Шкода. Я поїду лише на два дні, швидко повернуся. Буду дзвонити й писати, щоб ти мене не забула і нікого тут не знайшла.

— Та кого я можу знайти, крім тебе?

Філіп поцілував мене й пішов додому. Наступного дня він поїхав.

 Прийшла СМС:

«Я вже у сестри. Пізніше зателефоную».

Мабуть, це була його остання СМС за весь той час. Коли я дзвонила, він лише відповідав:

  «Давай потім, не можу говорити».

Так минуло три дні. На четвертий він повернувся додому, але мені нічого не сказав.

Я образилася й не хотіла говорити, але він був упертий — коли йому щось потрібно, та мусить добитися свого.

Прийшла нова СМС: 

«Вийди, будь ласка, я чекаю тебе на вулиці».

Я не відповідала. Не хотіла, щоб він думав, що може так зі мною поводитися.

Потім ще десятки повідомлень і пропущених дзвінків…

Була вже майже перша ночі. А він усе писав, що стоїть і чекає.

Надворі було холодно — середина осені. Листя падало, холодний вітер гуляв між деревами. Та я все ж вийшла до нього, не хотіла, щоб він замерз.

Вийшовши, я побачила нього біля дороги. Він помітив мене й рушив назустріч.

— Я так скучив за тобою, Юстиціє. Хотів побачити тебе перед тим, як поїду на навчання.

— Скучив? А чому ж не дзвонив і не писав?

Я злилася, але, мабуть, тому що дуже скучила, довго сердитись не змогла.

Він підійшов, міцно обійняв, але водночас ніжно, і прошепотів мені на вухо:

- Я тебе кохаю. Ти — тільки моя.

І закружляв мене у своїх обіймах…

- А не писав я, бо сестра завжди була поруч - не хотів, щоб ви знову сварились. Я знав, що з тобою все добре. Ти ж знаєш - де б я не був, я все одно знатиму, що с тобою все гаразд. 

 Він поставив мене на місце. Філіп не відпускав мою руку, та сівши на лавочку яка стояла поруч посадив мене собі на коліна, обійняв ніжно і пригорнув до себе. Ми так просиділи майже до ранку. Легенький вітер колихав дерева, а місяць на небі світив яскраво, оточений зірками, ніби вони боялися , що він ось-ось зникне.

Його поведінка була незвичною, щось було не так, та нажаль, тоді я цього не відчула, бо страшенно скучила за ним. Я навіть не уявляла, що це буде наша остання зустріч - як пари, як двох закоханих людей.

 Настав час йому їхати на навчання. Ми жили в селі, а навчались в різних містах. Відстань між нами була велика - понад тисячу кілометрів.

Він поїхав, і я також згодом поїхала. Ми майже не спілкувались, бо не було часу. 

 Я навчалася на психолога, а Філіп - на військового. Він пішов в армію відразу після одинадцятого класу, коли йому щойно виповнилось вісімнадцять років.

 Минуло уже близько двох років. За цей час ми були разом, любили одне одного до безтями.

 Любов - це ніби закувати себе ланцюгами. І я зробила це заради нього.

 Я вірила у нього більше, ніж у себе. Була готова на все за ради нього.

Він часто говорив про наше майбутнє - про сімейне життя, про дітей, як вони бігатимуть по подвір'ю.

Він мріяв про донечку, схожу на мене - маленьку, синьооку, з кучерявим волоссям і ямочками на щічках, веселу і милу.

 Але все сталося інакше.

Через два тижні після того, як він поїхав на навчання, я дізналася, що в його буде дитина від іншої дівчині - тієї, з якою він познайомився, коли був у своєї сестри. Його батьки і батьки тієї дівчині сказали, що вони повинні одружитися, бо дитина не може рости без батька.

 Сказати, що я була шокована - нічого не сказати. У тот момент моє серце було розтоптане. 

 Він хотів поговорити, пояснити все.

Приїхав до мене на навчання, щоб ніхто про це не дізнався.

 Стоїть біля воріт університету чекаючи на мене - у в'язаному светрі, темно-синіх джинсах і чорних кросівках. Філіп високий, із темно-сірими очима, коротким чорним волоссям, широкими плечами, за якими, здавалося можна було сховатися від усього світу. Але це буду не я...

Коли я його помітила то пішла в інший бік, з надією, що він мене не помітить. Я не хотіла його бачити в той момент. Але... Він мене помітив і почав кричати:

 - Юстиціє зачекай! Можеш мене вислухати!?

Люди почали оглядатися, дивилися, що відбувається. Вони були здивовані не менше, ніж я.

Я не думала, що він наважиться прийти до мене в університет.

 За два роки, що я тут навчалась, Філіп жодного разу не приходив - не хотів, щоб хтось бачив нас разом.

Коли приїжджав до мене, то нас разом бачили лише наші близькі знайомі.

Філіп не любив виставляти особисте життя на показ - навіть спільних фото в соцмережах у нас не було.

 Тільки одна - де наші руки переплетені, щоб всі знали, що я не сама.

 Але після того, як я дізналася що у нього є наречена яка вагітна, то видалила навіть ту фотографію.

Я йшла, роблячи вигляд, що не чую його, але відчула як хтось схотив мене за руку й різко притягнув до себе - це був Філіп.

Я хотіла вирватись але сил не вистачило.

Я почала вириватися, та сердито запитала:

- Що ти тут робиш? Що тобі від мене потрібно?

— Я хотів поговорити з тобою про те, що сталося, — відповів він.

— Я не хочу говорити з тобою! — сказала я. — Нам більше немає про що говорити. Ти станеш батьком, як і хотів, одружишся з тією, яку, можливо, справді кохаєш. А хто я? Просто дівчина, з якою ти зустрічався два роки. Для тебе це нічого не значило.