Пролог

Моє серце було розбите й розсипане на уламки, від людини, яку я кохала. Воно в ранах, які кровоточать, і їх неможливо просто залікувати і склеїти, як чашку чи вазу — все одно залишаться тріщини, і болітиме.

Зараз воно виглядає так, наче по ньому пройшовся торнадо, не залишивши нічого цілого. Так само і моя душа…

Душа… Її затоптали так глибоко, що я не можу до неї достукатися. Її зламали, хоч я й здавалася сильною. Вона була світлою, чистою, а стала темною, як ніч, наче померла. Вона не знає, куди полетіти, щоб знайти свій прихисток.

Це, як тоді коли ти дивишся «Титанік» — коли кохана людина помирає, а ти нічого не можеш зробити. Отак і я — серце вже не б’ється, як раніше. Душа більше не співає.

Коли все, до чого торкаєшся, руйнується — просто тому, що це ти. І хоча здається, що я тримаюся, бо мушу, бо так треба — але насправді не виходить.

Мій коханий був зі мною чотири роки, а потім одного дня просто пішов, не сказавши жодного слова.

А через деякий час я дізналася, що в нього буде дитина, і він одружується з іншою…

 Хоч казав, що кохає лише мене, що ніколи нікого не покохає й буде зі мною до кінця. Але, мабуть, доля вирішила інакше.

Ми зустрічалися ще з університету, хоча знайомі були з дитинства. Дружили змалку, бо наші батьки теж дружили. І от так, з дитячої дружби, виросло щось більше.

Але батьки були проти — казали, що це погано вплине на нас.

Може, це й не було справжнє кохання, а просто прив’язаність — адже ми дружили понад п’ятнадцять років.

І моє життя закінчилося в той момент, коли я усвідомила, що мене тут нічого не тримає. Не було нікого, хто міг би мене підтримати у цей переломний період.

Я йшла вулицею, не зважаючи на машини, які їхали повз мене, і людей, які кудись поспішали. Вся ця метушня, що була навколо, я просто не звертала на неї уваги. Я хотіла лише одного — щоб моє життя закінчилося тієї ж миті. Нікого і нічого не хотіла бачити.

Усе, що на мене звалилось, стало просто нестерпно важким для дівчини, яка вірила у людську щирість і кохання. У цей момент я нічого не хотіла. На душі було так тяжко, що я навіть не бачила нічого навколо.

Не помітивши, я почала переходити дорогу на червоне світло... Ще трішки, і моя душа б покинула мене, але водій машини вчасно загальмував. Чоловік, що вийшов із машини, на вигляд був молодим. Він попрямував до мене, почав щось говорити, наче кричав, але я не звертала на нього уваги.

Усе навколо різко завмерло. Я стояла посеред дороги, нічого не бачачи навколо себе, мої думки не були зі мною. І в цей момент у мене різко потемніло в очах та запаморочилось у голові. Сили покинули мене, я зрозуміла, що втрачаю свідомість. Падаючи на землю, я відчула, як сильні руки підхопили мене.