Світанок над Тегераном

* * *

Хіджаб на гачок біля дверей. Манто на стілець у коридорі.

Дарія робила це сотні разів — той самий рух, та сама полегкість, коли тканина сповзає з голови і плечей. Зміна шкіри. Так вони це називали.

Квартира Мони була на третьому поверсі, з видом на сквер. Музика вже грала, хтось відкоркував вино — справжнє, червоне, не ту кислятину, що зазвичай. Ясамін крутилась перед дзеркалом у новому топі. Мона показувала комусь білизну — чорну, мереживну, явно з Дубая.

— Триста доларів, — казала вона. — Але подивіться на цю спинку.

Дівчата дивились, цокали язиками, чіпали тканину.

Дарія взяла келих, відійшла до вікна. Внизу — вуличні ліхтарі, припарковані машини, кіт, що крався вздовж муру. Тегеран затихав, але ніколи не спав.

Вона знала всіх тут. Однокурсниці, подруги подруг, дівчата з паралельних потоків. Раз на кілька тижнів — у когось квартира, батьки виїхали або не питають. Ритуал. Хіджаби на гачку, манто на стільцях. Тіла, які нарешті можна показати.

Свобода. Так вони це називали.

Ясамін уже танцювала — босоніж, на килимі, очі заплющені. Хтось знімав на телефон. Потім зітре, звичайно. Або не зітре — залишить собі, для себе, доказ, що це було.

Дарія відпила вина. Терпке, трохи гірке.

І тоді побачила Парі.

Вона сиділа в кутку на підлозі, спиною до стіни. Келих у руках, але майже повний — не п’є. На ній — та сама сіра сукня, в якій прийшла. Не перевдяглась.

Дарія знала її — медичний, вчилися на одному курсі, перетинались на лекціях, іноді в їдальні. Темне волосся, завжди зібране, обличчя, яке важко прочитати. Говорили мало. Але Дарія помічала її — сама не знала, чому.

Підійшла, сіла поруч.

— Не танцюєш?

Парі глянула на неї. Очі втомлені, але в них щось було — насмішка, може. Або щось глибше.

— Ні.

— Чому?

Парі знизала плечима.

— Не хочеться.

Мона пройшла повз них із пляшкою, підлила Дарії.

— Парі, тобі?

— Дякую, ще є.

Мона пішла. Музика стала голоснішою. Хтось вимкнув верхнє світло, залишив тільки торшер у кутку.

— Гарна вечірка, — сказала Дарія.

— Як завжди.

Щось у її голосі. Не засудження — втома. Ніби вона бачила це все занадто багато разів.

Дарія хотіла спитати — що не так? Але замість цього дивилась, як Парі крутить келих у пальцях. Тонкі пальці, короткі нігті, без лаку.

— Який у тебе парфум? — спитала Парі раптом.

— Armani.

— Гарно пахне.

— Дякую.

Парі підняла своє зап’ястя до носа, понюхала.

— А я без.

— Без парфуму?

— Сьогодні — так. Забула. Або не забула.

Вона посміхнулась — одним кутиком рота.

— Цілий день думала — зараз хтось помітить. Зараз хтось скривиться. Ніхто.

— Чому б хтось кривився?

— Не знаю. Ми ж так звикли — шар на шар. Крем, парфум, ще парфум. Я сьогодні без — і відчуваю себе наче оголеною.

Дарія не знала, що відповісти. Парі дивилась кудись у простір.

— Ходімо на дах, — сказала раптом.

* * *

Дах був Монин — вихід через технічні двері на останньому поверсі. Вони піднялись, вийшли в прохолодне жовтневе повітря.

Тегеран лежав навколо — вогні вікон, силуети гір на обрії, небо сіро-помаранчеве від міського світла. Тут, нагорі, вітер був свіжіший — градусів п’ятнадцять, може менше.

Сіли на бетонний виступ біля вентиляційної шахти. Парі дістала цигарку, запалила.

— Куриш?

— Іноді.

Дим піднімався вгору, танув у повітрі. Дарія обхопила себе руками — вийшла без светра.

— То що — забула парфум чи не забула?

Парі затягнулась, видихнула.

— Не забула. Стояла вранці перед дзеркалом, рука вже тягнулась до флакона. І подумала — а якщо ні?

— Просто — якщо ні?

— Просто.

Вона стряхнула попіл.

— Дарія, як пахне твоя шкіра?

— Що?

— Твоя шкіра. Без нічого. Як вона пахне?

Дарія замислилась. Ранок — душ, гель, крем, парфум. Удень — підновлює. Завжди щось між нею і світом.

— Не знаю, — сказала нарешті.

— Я теж ні. Двадцять три роки живу в цьому тілі, і не знаю, як воно пахне.

Тиша. Знизу долинала музика, приглушена.

— Хіджаб ховає волосся, — сказала Парі. — Манто ховає тіло.

— А парфум ховає запах.

— Так.

— Але парфум нам дозволяють.

Парі глянула на неї — гостро, уважно.

— Саме.

Вона докурила, затушила об бетон.

— Хіджаб — обов’язковий. Ми його ненавидимо. Мріємо зняти.

— Так.

— Парфум — дозволений. Ми його любимо. Купуємо, колекціонуємо, хвалимось.

— Так.

— Але він робить те саме. Ховає нас. Те, що насправді наше.

Дарія відчула, як щось зсувається всередині. Думка, яку вона ніколи не формулювала, але яка здавалась такою очевидною.

— Вони нам дозволяють це, — сказала Парі тихо. — Парфуми, білизну, вечірки за зачиненими дверима. Знаєш чому?

— Чому?

— Бо це нічого не змінює. Ми граємо в свободу — і не питаємо, чому не можемо просто вийти на вулицю.

Музика знизу стала голоснішою — хтось додав гучності. Дівчата танцювали, пили, показували білизну.

Дозволена клітка.

— Я хочу знати, — сказала Парі. — Як я пахну. Справді.

Азан долинув здалеку — тонкий, електронний.

— Завтра, — сказала Дарія. Слова вийшли раніше, ніж встигла подумати. — Вийдемо без парфуму.

Парі повернулась до неї.

— Обидві?

— Обидві.

Серце прискорилось. Ніхто не покарає, ніхто не побачить. Але тривога була справжня — глибока, незрозуміла.

— Добре, — сказала Парі.

І посміхнулась. Вперше за вечір — справжньою посмішкою.

* * *

Удома Дарія довго стояла під душем.

Вода текла по плечах, по спині. Вона думала про Парі на даху. Цигарка в пальцях, дим у нічному повітрі. “Як пахне твоя шкіра?”