Світанок над Срібними Дахами

  Минуло багато років з того дня, як Заметіль назавжди залишила вулиці міста. Місто Срібних Дахів більше не було бездоганною крижаною декорацією. Тепер на підвіконнях цвіли червоні герані, а самі дахи потемніли від часу, дощів та справжнього, палкого сонця. Проте вони все ще виблискували сріблом у повний місяць, нагадуючи про таємницю свого походження.

  Майя виросла. Вона більше не була тією маленькою дівчинкою з цікавими очима, але її погляд зберіг ту саму глибину, яку вона здобула в бібліотеці. Тепер вона сама стала Хранителькою. Проте вона не ховалася за високими мурами замку. Її «резиденцією» стала та сама стара бібліотека. Майя зробила її серцем міста. Вона знала: замало просто розморозити серця, їх потрібно навчити плекати те тепло, яке в них повернулося.

  Майстерня Почуттів Щовечора, коли сутінки м'яко огортали місто, Майя запалювала старий ліхтар біля входу. Люди приходили до неї не лише за книгами, а й за порадою. Приходив юнак, який вперше закохався і не знав, що робити зі страхом відмови. Майя давала йому почитати «Книгу Сміливості».  Приходила літня жінка, яка сумувала за минулим. Майя розмовляла з нею про те, що пам'ять — це не тягар, а сад, за яким треба доглядати. Майя вчила городян головному правилу, яке вона винесла із зустрічі з Королем Тіней: «Байдужість — це не відсутність почуттів, це страх перед їхньою силою».

Раз на рік, вечором перед Різдвом, Майя піднімалася на вершину гори до Срібного замку. Він більше не був крижаною в'язницею. Стіни його стали напівпрозорими, схожими на гірський кришталь, а всередині панував затишок. Король Тіней, який тепер називав себе просто Майстром Тіней, завжди чекав на неї. Він став схожим на мудрого садівника. Замість того, щоб заморожувати почуття, він збирав «тіні» минулих днів — історії, легенди та уроки, які люди засвоїли.

— Як вони там, Майє? — запитував він, наливаючи теплий чай, аромат якого нагадував про чебрець і літо. — Чи не втомилися вони від свого болю та радості?

— Вони живуть, Майстре, — посміхалася вона. — Вони втомлюються, так. Але вони знають, що наступний день принесе щось нове. І це тримає їх у русі.

Майстер кивнув, дивлячись на вогні міста внизу.

— Ти була права. Краса там, де живе життя. Я хотів зберегти троянду, зануривши її в лід, але ти навчила мене, що справжня краса троянди — у тому, як вона розквітає і як згодом віддає свої пелюстки землі.

   Дахів Коли Майя поверталася додому, вона часто зупинялася на мосту і дивилася на своє відображення в річці, яка тепер вільно текла через усе місто. Вона знала, що її історія колись теж стане частиною великої Книги Почуттів, яку вона залишила відкритою для кожного.

   Місто Срібних Дахів стало легендою. Мандрівники з далеких країв приходили сюди, щоб відчути те, чого не було в інших місцях — дивовижну рівновагу між спокоєм і пристрастю. Тут ніхто не боявся плакати, коли сумно, і ніхто не соромився сміятися на повний голос, коли радісно. Майя знала: поки в місті живе хоча б одна дитина, яка вміє дивуватися сніжинці, і хоча б один дорослий, який не боїться відкрити своє серце іншому, Заметіль Короля Тіней ніколи не повернеться. І щоночі, коли місяць торкався срібних шпилів, місто тихо співало — пісню не про вічність, а про сьогоднішній день. Про «зараз», яке дорожче за все срібло світу.