Вітер

Новий день розпочинається з того, що я не почула будильник і проспала. У перший день! Я у паніці бігаю по кімнаті, намагаючись зібрати себе докупи. Поспіхом вдягнувшись, я спускаюся на сніданок.

Мама і Сергій вже закінчують їсти. Побачивши мене, мама усміхається.

- Доброго ранку. Щось ти пізно як для людини, якій потрібно в школу.

- Я знаю, - відповідаю, сідаючи за стіл, - я проспала. Чортовий будильник не спрацював.

Я починаю швидко їсти млинці.

- Нічого, з ким не буває. - каже Сергій, - За спізнення не переживай, ти приїдеш вчасно. Дмитро тебе відвезе.

Я завмираю із млинцем у роті.

- Т..та ні, не треба. Я сама доберуся.

- Треба. На автобус ти вже запізнилася, новий чекати ще майже годину. А Дмитро якраз на пари їде.

Я зітхаю. Якщо обирати між запізненням і Дмитром, я все таки оберу Дмитра.

- А мене ніхто не хоче спитати?!

Дмитро спускається донизу. По ньому видно, що ідея відвезти мене йому зовсім не подобається.

- Синку, ти ж не відмовишся підвезти Ярину?

Він дивиться на мене. Його очі повні злості, але я бачу в них і відблиск чогось нового. Цікавість? Нерозуміння? Подив?

- Щоб через п'ять хвилин була у машині. Більше чекати не буду.

Я бігом лечу нагору за рюкзаком і так само бігом спускаюся вниз. Набагато більше часу у мене зайняв пошук машини Дмитра. Я через незнання двору трохи заблукала і заскочила в машину вже тоді, як Дмитро завів мотор.

- Ти майже запізнилася. - каже він.

- Ну вибач, - відповідаю, віддихаючись, - у вас трохи заплутаний двір. Не одразу знайшла машину.

- Це твої проблеми.

Я переводжу погляд на нього.

- Тобі що, важко було почекати?

- Так.

Я починаю скаженіти від його холодного зверхнього тону.

- Чому я тобі так не подобаюся? Що я тобі зробила? Ясно, що друзями ми не станемо, але ж ми можемо хоча б нормально існувати поряд?! Заради моєї мами і твого батька...

Дмитро різко стукає по сидінню. Я здригаюся і затихаю.

- А тепер послухай мене. - каже він, зціпивши зуби, - Ми їдемо мовчки, ти не говориш ні слова. Якщо я почую від тебе хоча б писк, я тут же тебе висаджу. Все ясно?

Я мовчу.

- Я питаю, тобі усе ясно?!

- Так... Все ясно.

- Чудово. Поїхали.

Ми нарешті їдемо. Всю дорогу я мовчала, як і просив Дмитро. Сваритися з ним знову не дуже хотілося.

Під'їжджаємо до школи. Мама спочатку хотіла віддати мене у дорогу приватну школу, так як тепер у неї була така можливість, але я попросилася у звичайну. Так мені буде спокійніше і простіше влитися в колектив. Якщо я, звичайно, зможу це зробити.

Дмитро паркується.

- Виходь.

Я виходжу. Перед тим, як зачинити двері, кажу:

- Можеш ображати мене скільки захочеш, але я все одно буду намагатися налагоджувати з тобою стосунки, хочеш ти цього чи ні. Гарного дня.

І, зачиняючи двері, я заходжу усередину моєї нової школи.

***

Я йду з директором школи по коридору. Він розповідає мені про те, як тут все організовано.

- Школа у нас хороша. Хоч і невелика, зате приємна і затишна. Впевнений, тобі тут дуже сподобається і ти зможеш знайти собі друзів.

Я лише киваю. Не знаю щодо друзів, але принаймні зміню коло спілкування. Це майже завжди йде на користь.

Ми заходимо у клас і я бачу двадцять пар очей, які дивляться на мене. Точніше, двадцять один. Останньою була вчителька, розповідь якої ми щойно перервали.

- Прошу вибачення, Маріє Володимирівно. Хочу представити вам і всьому класу вашу нову ученицю - Ярину Герасименко.

- Ярина, - киває Марія Володимирівна, - яке чудове ім'я. Дуже добре, що ти тепер тут вчишся. Проходь, сідай на будь-яке вільне місце.

- Дякую.

Я фізично відчуваю на собі усі ці пристальні погляди. Але, незважаючи на внутрішній страх, я розправляю плечі і, наскільки можу, впевнено йду вперед. Дійшовши до третьої парти, я сідаю біля дівчини з темним кучерявим волоссям.

- Чудово. А тепер продовжимо урок.

Дівчина поряд повертається до мене.

- Привіт, я Аня. Приємно познайомитися.

- Привіт, мені теж.

- Дуже круто, що ти потрапила саме сюди. Тобі тут сподобається.

- Дуже на це сподіваюся.

- Тримай підручник, - каже вона, - у нас зараз географія. Марія Володимирівна наша класна керівничка, якщо що, звертайся до неї.

- Добре.

Урок пройшов спокійно. Так як я новенька, мене вчителька особливо не чіпала, але все таки я змогла отримати свою першу десятку. День проходив добре.

На перерві до мене підходять і знайомляться зі мною й інші одноклассники. Не всі з них дружелюбні, але принаймні з частиною класу я думаю подружуся.

Після третього уроку ми всі йдемо на обід. Я беру собі порцію картоплі та сідаю поряд із Анею та іншими одноклассниками. Ми добре так розмовляємо. Я розумію, що з класом мені пощастило.

На виході з їдальні я чую своє ім'я.

- Ярино!

Я обертаюся. Переді мною незнайомий хлопець. Чи знайомий? А, це ж мій одноклассник. Але з ним познайомитися я не встигла, бо він сидів окремо що у класі, що під час обіду.

- Ти мій одноклассник, так? Як тебе звати?

Він якось дивно дивиться на мене.

- Щось не так?

- Ти мене не впізнаєш?

Тепер я дивно дивлюся на нього.

- А маю?

- Ну спробуй.

Я уважно дивлюся на хлопця. Риси обличчя і правда дуже знайомі. Це русе хвилясте волосся і цей погляд... Десь я точно його бачила.

- Не впізнаєш, значить. Ну що ж, дам підказку. - він дістає руку з карману і показує мені зап'ястя. На ньому браслет. Браслет...

- Дем'ян?.. Це.. це ти?

- Так, Яро. Це я.

У моїй голові одразу прокидаються безліч спогадів. Коли мені було 5 років, старші хлопці на дитячому майданчику причепилися до мене. Вони відбирали мої іграшки і виганяли мене з пісочниці. Але раптом на допомогу мені прийшов хлопчик - такий же маленький, як і я. Проте він не побоявся піти проти старших хлопців і допоміг мені. Після цього ми дуже сильно подружилися. На жаль, приблизно через три роки Дем'ян з сім'єю переїхав в інше місто, і я не знала куди і як з ним зв'язатися. На прощання ми подарували одне одному браслети, сплетені з маленьких резиночок. Я йому блакитний, він мені - червоний.