Розділ 5. ВАЖЛИВЕ ДОРУЧЕННЯ ДЛЯ КАПІТАНА ТЕНЧУКА

Важливе доручення яке капітан Тенчук отримав від свого колеги виявилося доволі нудною справою. Суть прохання Паненка полягала в тому щоб Володимир Ярославович разом з молодою супутницею встановив негласне слідкування за Іванкою Лаврів. Робота нескладна однак надзвичайно марудна оскільки довелося тривалий час сидіти в автомобілі практично в повній бездіяльності.

До місця праці Лаврів вони приїхали коли сонце ще тільки-но почало хилитися до заходу. Припаркувалися так щоб бачити вхід в краєзнавчий музей і почали чекати. Пролітала хвилина за хвилиною, минула година очікування, потім друга, а нічого особливого так і не трапилося. В будівлю ніхто не входив, і не виходив, навколо панувала та спокійна атмосфера, що характерна для будь-якого маленького містечка в середині буднього дня.

Знуджена бездіяльністю Олена врешті-решт відклала смартфон й невдоволено запитала у свого супутника:

– І чого ми тут стовбичмо так довго? І так зрозуміло, що до закінчення робочого дня завідувачка не залишить музею. Та й що слідкування за нею нам може дати? Невже Валерій Миколайович думає що Ольгу Семенівну викрала саме ця жінка?

– Хто ж його знає який результат може дати наше спостереження, – флегматично відповів Тенчук, який вже мав чималий досвід в такій невдячній справі як слідкування за потрібною людиною. – Трапляється так, що якась цікава несподіванка може неждано статися в любий момент.

– Угу, – недовірливо промовила дівчина й запропонувала. – Давай я трохи розімну ноги та пройдуся до найближчої крамниці. Куплю нам щось попоїсти і попити.

– Гаразд, – погодився Володимир Ярославович. – Тільки ненадовго.

– Я миттю, – процвірінькала практикантка, чмокнула чоловіка в щоку й вишмигнула з автомобіля. Тенчук лиш встиг посміхнутися їй на дорогу.

Залишившись наодинці капітан подумав що його приятелька вочевидь має рацію і їхнє спостереження дасть небагато користі. Та він також чудово розумів і Паненка, який справедливо вважав, що це єдина зачіпка яка у них є. Саме після візиту в музей Ольга Семенівна так загадково зникла. Цілком ймовірно жінці вдалося дізнатися там щось важливе тому її й викрали. Єдина ж людина яка була тісно пов’язана з вбитим мером і могла щось ненароком вибовкати дружині старшого оперуповноваженого була його потаємна коханка Іванка Лаврів. Тож їм більше не залишалося нічого іншого як набратися терпіння та чекати.

Русина повернулася хвилин за десять. Принесла з собою пакетик з тістечками та пляшку холодного чаю. Від солодощів чоловік чемно відмовився, а от кілька ковтків освіжаючого напитку зробив з чималим задоволенням. Що й казати, день видався жарким і Тенчук з радістю зараз б скупався в якісь водоймі чим паритися в розпеченій на сонці машині. Та такого вибору у нього на жаль не було. Єдине як міг полегшити своє становище чоловік було наслідувати приклад дівчини, яка розкуто розчепила нижні ґудзики на блузці і зав’язала її кінці тугим вузлом у себе під грудьми.

Надвечір дихати стало легше, а спостерігати за вулицею значно цікавіше. З’явилося помітно більше перехожих, що поверталися з роботи до власних домівок, жвавіше зашмигали туди-сюди автомобілі. В цьому міському гармидері капітан першим запримітив як зі споруди краєзнавчого музею вийшла жінка, у якій він безпомилково впізнав Іванку Лаврів. Вона всілася в свою машину й зрушила з місця. Тенчук не гаючись прилаштувався позаду неї на певній відстані, щоб не бути поміченим.

На жаль ентузіазм двох нишпорок виявився передчасним, а азарт від переслідування швидко вщухнув як тільки-но обоє побачили, що Іванка Лаврів просто прямує свого дому. Зникнувши за дверима під’їзду будинку де вона мешкала жінка знову залишила Володимира Ярославовича і Олену на поталу терплячого очікування. І знову потягнулися нестерпно довгі хвилини нудної бездіяльності.

На цей раз першим не витримав капітан Тенчук. Через майже дві години набридливої одноманітності він важко зітхнувши потягнувся до телефону, щоб подзвонити до старшого оперуповноваженого. Проте набрати потрібний номер чоловік не встиг, йому завадила це зробити дівчина. Легко штурхнувши Володимира Ярославовича ліктем вона зі здивуванням в голосі промовила:

– Дивись Толик тут. Тільки чого він приїхав не свої автомобілем, а на такій тарадайці?

– Який Толик, яка тарадайка? – не відразу втямив про що говорить його супутниця поліцейський.

– Та Толик Кузько, особистий охоронець мера. Он нам пошарпаному «Жигулі» в’їхав у двір дому Лаврів.

– Цікаво, цікаво, – задумливо сказав Тенчук. – Здається нарешті наше слідкування дало якийсь результат.

– Думаєш він приїхав і її вбити? – швидко затарахкотіла Русина. – А може вони спільники і зараз планують ще якийсь злочин? Чого ж ми тут сидимо склавши руки? Треба щось негайно робити. Давай підемо туди і все перевіримо.

– Нічого робити ми не будемо і нікуди не підемо, – з усмішкою на вустах капітан спробував охолодити надмірний ентузіазм практикантки. – Просто будемо сидіти й чекатимемо як події будуть розвиватися дальше.

Олена сердито зиркнула на Володимир Ярославовича, однак все ж прислухалася до його слів і дещо вгамувала свої розбурхані емоції. Тим паче що чекати довелося не довго. Минуло від сили десять хвилин як порепаний автомобіль вигулькнув з двору. Тепер в його салоні можна було помітити вже двох людей. В «Жигулях» Анатолія Кузько знаходилася Іванка Лаврів.

– Куди це вони? – спантеличена побачим запитала Русина.