Розділ 2. ЗУСТРІЧ В КОНДИТЕРСЬКІЙ

На цю доленосну зустріч старший оперуповноважений Паненко очікував з нетерплячістю, яка межувала з шаленим божевіллям. В його багаторічній практиці правоохоронця ще ніколи такого не траплялося, щоб через нього під реальну небезпеку потрапляв хтось з членів його родини. Особисто йому погрожували неодноразово, та чоловік до цього ставився з філософським спокоєм. Така вже особлива специфіка тої професії котру він сам для себе вибрав і якій віддав більшу частину свого свідомого життя.

Та тепер смертельна небезпека нависла над його власною дружиною. Бідолашній беззахисній жінці загрожували невідомі викрадачі, і винуватий в тому, що все так фатально склалося, був виключно він. Не потрібно було йому братися за це неофіційне розслідування і копирсатися в зміїному кублі чужих таємниць та секретів. Не варте розкриття вбивства якого нікчемного мера життя дорогої і коханої Олечки. Нехай би цією кримінальною справою займалися, як і належить, місцеві сищики, а їм треба було просто насолоджуватися заслуженим відпочинком.

Валерій Миколайович безжально картав себе всю дорогу з міста до пансіонату. Те що дружина зникла не з власної волі досвідчений нишпорка збагнув практично миттєво, як тільки-но приїхав до міського краєзнавчого музею. Там чоловікові сказали, що описана ним жінка дійсно навідувалася до них, та вже з годину тому як кудись подалася. В Світанкових Росах вона була знайома з обмеженою кількістю людей і ніхто з них її сьогодні не бачив. Та найгіршим було те що мобільний телефон Ольги Семенівни вперто бубонів механічним голосом одне й теж саме: «Ваш абонент знаходиться поза зоною дії мережі. Передзвоніть йому будь-ласка пізніше, або надішліть повідомлення». Склавши до купи всі ці факти Паненко зробив невтішний висновок – його дружину викрали.

Мов в тумані повернувшись в пансіонат старший оперуповноважений кількома скупими фразами розповів своїм компаньйонам все що трапилося, а потім важко опустився на крісло й замовк. Капітан Тенчук, що не пропустив і слова сказаного його приятелем навпаки схопився на ноги, почав енергійно ходити по кімнаті й вголос розмірковувати:

– І так, що ми маємо на дану хвилину? Лише одні припущення що Ольга Семенівна була викрадена якимось невідомими. Однак ніхто нічого не бачив і викрадачі поки що не висували своїх вимог. Можливо це й не викрадення?

– А що ж це тоді? – сердито гаркнув Паненко. – Невже ви вважаєте що моя дружина ось просто так десь легковажно завіялася?

– Ніхто так не вважає, – примирливо заперечив йому Володимир Ярославович. – Але давайте не втрачати голови й думати логічно. Ніяких факті про те що це було викрадення у нас поки що немає, а якби й так, то чого від нас можуть вимагати?

– Вже точно не гроші, – буркнув Валерій Миколайович значно спокійнішим тоном. – Не помилюся якщо припущу що від нас наполегливо вимагатимуть припинення нашого неформального розслідування.

– Тобто ви думаєте, що тут якось причетне вбивство мера Світанкових Рос? – подала голос дівчина, яка досі не зронила ні слова.

– Безсумнівно, – коротко відповів слідчий. – Ворогів у нас тут немає, отже єдино-вірна причина – ми комусь перейшли дорогу. І я здається здогадуюся кому саме.

Після цієї репліки старший оперуповноважений швидко витягнув свого мобільного телефона й рішуче промовив до невидимого співрозмовника:

– Матвію Павловичу, ще раз здраствуй. Маю до тебе одне невідкладне прохання. Можеш мені влаштувати зустріч з тим чоловіком про якого ти мені сьогодні вранці розповідав? Я би хотів порозмовляти з  ним віч-на-віч на одну надзвичайно важливу тему. Справа дуже термінова і побачитися з цією людиною мені б хотілося якнайшвидше.

Запанувала невеличка пауза після якої Паненко коротко кинув:

– Дякую друже. Я у тебе в неоплатному боргу.

Коли з телефонною розмовою було закінчено Валерій Миколайович полегшено зітхнув і пояснив присутнім:

– Сьогодні ввечері я маю зустрітися з одним чоловіком. Маю великі підозри, що зникнення моєї дружини справа його рук. Не знаю, чи мені вдасться з ним щось вирішити, та маленька надія все ж залишається.

– А що нам робити? – запитав Тенчук і відразу ж запропонував. – Може на всяк випадок вас підстрахувати ввечері?

– Не варто, – з вдячністю в голосі відповів Паненко. – Зустріч має відбутися в якісь міській кондитерській під назвою «Солодкі смаколики». Не думаю, що там, серед людської юрби мені буде щось серйозно загрожувати. Дякую за пропозицію, та з вас обидвох буде більше користі якщо ви за цей час зробите наступне…

Поки Тенчук і Русина виконували його доручення Паненко ретельно готувався до майбутньої зустрічі. В першу чергу йому потрібно було вгамувати власне хвилювання для максимально тверезого мислення. Для цього найкраще підходив контрастний душ, який не лише збадьорював тіло, але й чудово освіжав мізки. Під струменями холодної води старший оперуповноважений повернувши самовладання взявся розмірковувати над тим що ж він може запропонувати викрадачам своєї дружини.

Власне кажучи якихось серйозних козирів у Валерія Миколайовича на превеликий жаль на руках не було. Його розслідування фактично тупцялося на одному й тому ж самому місці, і про мотиви вбивства міського керманича чоловік знав не набагато більше ніж будь-який пересічний житель Світанкових Рос. А з тої дещиці інформації що їм вдалося зібрати толку було мало, адже отримані фрагментарні дані категорично не бажали об’єднуватися в одну цілісну картину. Не виключено що частині з них там і не місце було.