Розділ 8. ДОВІРЛИВА РОЗМОВА З ЖУРНАЛІСТОМ ТУРКАЛО

Вислизнувши з кросовера чоловіка Ольга Семенівна Паненко неспішно попрямувала в приміщення муніципальної телерадіокомпанії міста Світанкові Роси. На вході її зупинив невисокий опецькуватий чоловічок одягнутий в чорну уніформу на якій великими білими літерами було вибито «Охоронна компанія «Цицерон». Непривітно зиркнувши на жінку він холодно поспитався хто вона така і яка мета її візиту в телекомпанію. Відповівши вартовому не менш презирливим поглядом гостя коротко процідила, що звати її Ольга Семенівна, вона столична бізнесвумен і має невідкладну справу до їхнього директора. Коротун більше не проявляв своєї цікавості, лиш витягнув мобільного телефона, з кимось переговорив, а потім без будь-яких пояснень пропустив жінку в нетрі будинку.

Сама телекомпанія займала аж два поверхи будівлі, а кабінет її директора Туркало знаходився в кінці коридору на другому поверсі. Дорогу туди Ользі Семенівні люб’язно показав перший же співробітник котрого вона зустріла на своєму шляху. Він не лише з готовністю провів її до свого начальника, але й радо повідомив що Руслан Ігорович зараз на своєму робочому місці. У жінки від цього базікання провідника склалося враження, що Туркало в колективі мабуть люблять, хоча напевне ставляться до нього запанібратське. Зважаючи на доволі молодий вік та обмежений професійний досвід директора це не викликало особливого здивування.

Секретарка Туркала, літня жіночка з пофарбованим волосся і надмірною косметикою на обличчі задала Ользі Семенівні те саме запитання що й охоронець на вході. Отримавши аналогічну відповідь на мить задумалася, а потім з гордовитим виглядом зникла за дверима кабінету. Повернулася секретарка буквально за мить і кивком голови показала, що Паненко може увійти.

Коли жінка потрапила в директорський кабінет то перше, що впало їй у вічі був величезний телевізор, котрий висів на стіні протилежній дверям. Чималенький логотип в верхньому кутку його екрану красномовно говорив, що транслюється місцевий телеканал. Звук був вимкнутий, та по миготінню кадрів телесюжету не залишалося сумнівів, що мова йдеться про загадкове вбивство мера міста.

Сам Руслан Ігорович Туркало сидів за письмовим столом і оцінюючи споглядав на несподівану гостю.

– Доброго ранку, Руслане Ігоровичу! – доброзичливо привіталася жінка роблячи крок вперед. – Дозвольте представитися і пояснити причину мого незваного візиту.

– Буду надзвичайно радий почути це, – промовив чоловік доволі приємним голосом – Мені вже тут телефонували з охорони, та повідомили, що начебто у вас є якісь справи до мене.

– Так, але давайте про все по порядку. Звати мене Ольга Семенівна Паненко і я представляю одну столичну ювелірну фірму. Своїм покупцям ми пропонуємо широкий вибір прикрас з благородних металів і дорогоцінних каменів. Каблучки, сережки, намиста, запонки, діадеми… Все що тільки забажає клієнт, при цьому за вельми помірну ціну.

– А до чого тут я? – нетерпляче запитав Туркало.

– У ваше містечко я навідалася з простою метою – знайти партнерів і відкрити тут своє представництво. Певні успіхи в цьому ділі у мене вже є, тому настав час подумати про наступний крок, а саме – широку рекламу нашої компанії та її продукції. Так би мовити потрібно розповісти містянам що ми можем їм запропонувати і чому вони мають звернути на це свою особливу увагу. Найкращий і найефективніший засіб це зробити – телебачення, а ваш канал найрейтинговіший в даній місцевості. Тому я й стою в цьому кабінеті.

– Ви хочете придбати у нас пакет реклами? – підхопився з місця директор.

– Я прийшла щоб повідомити вам про наші наміри про майбутню співпрацю, – ухильно відповіла жінка. – Звісно, нічого конкретного я вам зараз сказати не можу, але хотілось би поспілкуватися, так би мовити в неформальній обстановці.

Туркало кинув швидкий погляд на беззвучний екран телевізора,  потім рішуче мовив:

– Гаразд, тоді давайте навідаємося в найближчу кав’ярню і там ро все побалакаємо. Зізнаюся, солідний рекламодавець нашому каналу дуже б став в нагоді.

Вони вийшли з будівлі де розташовувалася міська телекомпанія і за кілька хвилин опинилися в кондитерській під назвою «Солодкі смаколики». Тут відразу ніздрі жінки залоскотав терпкий запах гарячої кави й духмяний аромат свіжої випічки. Ольга Семенівна зручно вмостилася за столиком і поки журналіст робив замовлення встигла подумки  вибудувати лінію своєї подальшої з ним розмови.

З тої легенди, що вона тільки-но озвучила Руслану Ігоровичу обману та фальші було не так вже й багато. Паненко насправді вже давно працювала у солідній ювелірній фірмі столиці. Останні кілька років займала там посаду менеджера з продажу і відповідала за пошуки нових ринків збуду їхньої продукції. Неправдою в словах Ольги Семенівни було тільки те, що її керівництво й гадки не мало влаштовувати своє представництво у такому маленькому містечку яким було Світанкові Роси, а тим паче ніхто з компанії не уповноважував особисто її вести якісь перемовини з місцевими бізнесменами.

Та хто ж буде вияснювати такі несуттєві подробиці в неформальних розмовах тет-а-тет? У жінки був нетривалий шанс прояснити ситуацію і вона не мала наміру його втрачати. Коли повернувся Туркало з двома величезними філіжанками паруючої кави вона вкрадливим голосом поспитала:

– Руслане Ігоровичу, можу я порозмовляти з вами відверто?

– Що ви маєте на увазі? – враз напружився Туркало.

– Хочу прояснити для себе суспільну ситуацію вашого містечка?