Розділ 7. НОВА ІНФОРМАЦІЯ ТА СЕРДЕШНІЙ НЕСПОКІЙ КАПІТАНА ТЕНЧУКА

У Володимира Ярославовича Тенчука дійсно ніч видалася неспокійною. Вечірнє плавання річкою з молодою дівчиною мало своє продовження. Море задоволення і насолоди в її обіймах перетворилися на океан блаженства та радості коли вони усамітнилися в його котеджі. Олена Русина… Він потонув в її ніжності, ласці, пристрасті, і всьому тому, що перетворює чоловіка в смішного романтика. В поцілунках практикантки капітан геть забув про свій вік і становище. Для дівчини він намагався стати тим одним і єдиним від якого залежить життя обох коханців.

Наскільки це вдалося Тенчукові? А хто його знає, адже отямився він лише на світанку. Поряд горнулася оголена жінка, котра кидала в його сторону запитливі погляди.

– Ти підвезеш мене на роботу? – невинно запитала Олена.

– Без проблем, – усміхнувся чоловік чомусь відчуваючи дивне тепло і ніжність від вигляду цієї молодої жінки. Обійнявши її він без крихти фальші пообіцяв. – Я  тепер завжди буду поряд.

Вони виїхали з санаторію коли ще все було в тумані сну. Заскочили до будинку де мешкала дівчина. Поки вона переодягалася в іншу сукню поліцейський встиг викурити одну сигарету. Потім підвізши дівчину до мерії раптом запропонував:

– А давай подивлюся на ваш колектив?

Олена Русина глянула на чоловіка з неабияким здивуванням, однак заперечувати не стала. І він потрапив у головний офіс мерії Світанкових Рос. Перше що зауважив Тенчук то був терпкий запах кави. Аромат той линув з кожного кабінету повз який проходив Володимир Ярославович. Майже з кожних дверей, чуючи важкі кроки капітана, вигулькувало допитливе личко жіночої статті. Єдине хто не сподобався і кого чоловік впізнав з першого погляду було обличчя секретарки міської ради. Один її огидний вигляд знівелював весь хороший настрій Тенчука.

Сердито зиркнувши на поліцейського незугарна жінка перегородила капітану дорогу і в’їдливо зашипіла:

– Ви хто і що тут робите?

– Доброго ранку, пані! – приязно всміхнувся Тенчук – Дозвольте представитися, мене звати Володимир Ярославович, я близький друг однієї вашої співробітниці Олени Русиної. А навідався сюди, бо цікаво стало побачити місце роботи моєї доброї приятельки.

– Тут вам не цирк, щоб щось розглядати? – роздратовано буркнула секретар міської ради.

– Воно то так, – примирливо мовив капітан, – але ж ратуша все таке громадське місце і кожен городянин чи гість міста має право подивитися як працює цей орган місцевого самоврядування.

Від такого нечуваного зухвальства поліцейського бідолашна Лариса Якимівна аж заціпеніла. А коли прийшла до тями люто засичала:

– Сам заберешся чи мені зараз викликати охорону?

– Не треба ніякої охорони, – вступилася за свого супутника практикантка. – Я лише заберу звіт у Оксани Петрівни і негайно лечу з ним в районну податкову.

– Забирайтеся обоє звідси, і щоб ноги його більше не було в цьому приміщенні.

Хвилина часу пішла на те щоб дівчина забрала потрібні їй документи, після чого парочка швидко вийшла з будівлі мерії. По дорозі Тенчук впівголоса прокоментував нещодавній інцидент:

– Неприємна особа.

– І не кажи, – підтримала його Русина, – справжня мегера. Трапляється, що своїми надмірними прискіпуваннями може довести до сказу.

– А чого вона так лякала охороною? – безпечним тоном поцікавився капітан. – З  того що запримітив у вашому вестибюлі, цілком адекватні хлопці стоять на варті.

– То тільки так здається, – іронічно хмикнула Олена й впівголоса пояснила. – Насправді це віддані пси нашої мегери, котрі здатні виконати будь-який її наказ.

– Не перебільшуй, – всміхнувся капітан, – я сам працюю в подібній структурі і чудово знаю всі повноваження, заборони та обмеження які надані нам чинним законодавством.

– Може ви там в столиці й дотримуєтеся якихось юридичних інструкцій та правил у своїй роботі, а у нас тут всім заправляє таке собі агентство «Цицерон», діяльність якого цілком справедливо можна охарактеризувати народною мудрістю «закон як дишло»… 

– І мера Телепкало теж оберігали люди цього агентства? – запитав Тенчук трохи коригуючи тему розмови.

– Авжеж. Його незмінним водієм і особистим охоронцем був працівник «Цицерона».

– Он би з цим чоловіком порозмовляти та вияснити чому ж він не вберіг свого підопічного в цю фатальну ніч, – задумливо промовив Володимир Ярославович. – До речі як його звати.

– Толік. Анатолій Андрійович Кузько. З вигляду непримітний такий мужчина, маломовний і не надто товариський. Не думаю що він погодиться на спілкування з тобою, та й не має його на роботі з часу смерті мера.

– Зрозуміло – підсумував розмову капітан – То що тепер будемо робити.

– Спершу хотілось би щось на зуб закинути, потім мушу везти звіти в районну податкову.

– Тоді запрошую в ресторан на обід, після з задоволенням підвезу тебе куди тільки забажаєш.

– Ти такий романтичний, – промуркотіла у відповідь Олена цілуючи Тенчука. – Вези мене мій принце куди тільки забажаєш.

Незабаром вони опинилися в ресторані під назвою «Весела гуска» де й зробили замовлення. Поки дівчина чепурилася в дамській кімнаті капітан встиг подзвонити до старшого оперуповноваженого і поділитися з ним тою інформацію яку зумів щойно дізнатися. Паненко уважно вислухав свого колегу, чомусь ще раз перепитав прізвище та ім’я особистого охоронця вбитого мера, а потім сказав, що чекає ввечері капітана та його юну помічницю на традиційну вже спільну нараду в пансіонаті. А ще й інтригуючи додав що за цей ранок теж здобув доволі цікаві дані.