Розділ 4. ПОХОРОННІ ВРАЖЕННЯ КАПІТАНА ТЕНЧУКА

В своїх припущеннях старший оперуповноважений був недалекий від істини. Капітану Тенчуку насправді дошкуляли якісь дивні докори сумління. В правоохоронних органах він служив не перший рік, надивився всякого й здається звик до будь-яких зворотів долі. Несправедливо звинувачені що потрапляли за грати, справжні злочинці яким вдавалося уникати відповідальності, відверта брехня, підтасовка фактів і фальшиві докази для нього не були чимось надзвичайним. Чого ж тоді справа Шпаченка так зачепила його? Може тому, що він всім єством відчував, що жінка котра віддалася йому була насправді непричетна до цього злочину. Але ж звідки така сентиментальність? Ірина Павліашвілі давно вже зникнула з життя чоловіка, ніколи туди не повернеться й годі про неї навіть згадувати.

Пропозиція Паненка про спільне розслідування виявилася більш ніж доречною. У Володимира Ярославовича залишалося ще майже тиждень вільного часу і як його витратити в такому тихому, провінційному містечку чоловік і гадки не мав. А тут нова справа, і не яка небудь, а вбивство самого мера. Напевне буде цікаво зануритися в пошуки невідомого кілера, що так зухвало вчинив свій злочин. А можливо навіть вдасться познайомитися з якоюсь миловидною, темпераментною жіночкою.

Погодившись на співпрацю зі старшим оперуповноваженим капітан Тенчук відразу ж отримав перше завдання від нього. Володимир Ярославович мав потрапити на міське кладовище і власними очима побачити як будуть проходити похорони. Валерія Миколайовича цікавило хто саме прийде на цю траурну церемонію і як себе будуть вести рідні і близькі загиблого. Зрозуміло що якоїсь надважливої інформації з цього споглядання їм не отримати да досвідчене око і прониклива інтуїція професійного нишпорки можуть підказати якісь зачіпки для початку.

Сам цвинтар знаходився за околицею міста і був обрамлений густим, частоколом що складався з високих тополь, в кронах яких юрмилися орди неспокійного вороння. На головній брамі Тенчука спробували було зупинити два молодики в чорних костюмах із кам’яними виразами на обличчях, однак поліцейське посвідчення капітана без зайвих слів охолодили їхній завзятий ентузіазм. Пройшовши доріжкою, вистеленою кам’яними плитами, майже півсотні метрів Володимир Ярославович уже без всяких перешкод потрапив в сектор кладовища, котрий був йому потрібен.

Тут вже було доволі багатолюдно. Два десятки чоловіків, у чванливій позі яких легко вгадувалися представники місцевої керівної еліти. Поряд практично така ж кількість жінок, вочевидь їхні дружини. У всіх не лиця а гіпсові маски, без будь-яких ознак людських емоцій. Лише в очах кожного холодна байдужість і ледь прихована нудьга. Ще б пак, на похорон чужої людини ходять зазвичай не з власного бажання, а щоб відбути своєрідну повинність.  

З усіх присутніх лише три особи привернули увагу капітана. Всі вони були жінками. Дві доволі симпатичні панянки, зовні разюче схожі одна на одну, що як здавалося Володимиру Ярославовичу щиро ридали за покійником. Ще одна старша і незугарна дама стояла за крок від могили з міцно стуленими вустами. Коли перша жменя землі полетіла в яму на тих тонких і безкровних губах наче ковзнула тінь злорадної посмішки. Хоча можливо Тенчуку це тільки привиділося, адже день був жаркий і сонце пекло немилосердно.

Коли похорон мера майже закінчився поліцейський спробував було непомітно, щоб не привертати до себе зайвої уваги, зникнути з цвинтаря, та йому це не вдалося. Не встиг чоловік зробити й кількох кроків, як хтось безцеремонно взяв його під праву руку і ніжний дівочий голосок проворкував біля нього:

– Пане, не складете компанію одинокій дівчині?

Володимир Ярославович швидко зиркнув на нахабну незнайомку і не міг не оцінити її юної вроди. Смагляве личко на якому двома повноводними озерцями сяяли блакитні очі, круглі рум’яні щічки й акуратний носик, а найголовніше вуста, що нагадували стиглі, соковиті черешні. Одягнута дівчина була в довгу чорну сукню, такого ж кольору мереживна хустина, прикривала пишне русяве волосся, і все це надавало їй якоїсь химерної таємничості.

– Звісно складу, якщо на це буде її бажання, – галантно відповів Тенчук.

– Ви родич чи друг покійного? – поцікавилася незнайомка.

– Я просто випадково потрапив на похорон, – відповів капітан і почав нашвидкуруч вигадувати правдоподібну легенду для цієї допитливої причепи. – Приїхав на кладовище щоб відвідати могилу свого далекого родича.

Після цих слів Володимир Ярославович тицьнув в рукою в перший-ліпший надгробок, що опинився на їхньому шляху. Дівчина якусь хвильку дивилася в ту сторону смішно морщачи свій симпатичний носик наче щось згадуючи, а потім з нотками поваги промовила:

– Знаменитий к вас був родич. Відомий вчитель і очільник місцевої «Просвіти». Його й до тепер старі люди згадують з теплотою і пошаною.

От тобі реалії сучасного життя, з гіркотою про себе зауважив Тенчук. Поважні і знані люди повинні лежати поряд з нікчемним чиновником, якого цілком можливо й пристрелили тому що не поділився накраденим. Та думати про таке не хотілося, тож чоловік швидко переключився на подальшу розмову з незнайомою супутницею. Судячи з її поведінки дівчина просто використовувала його для того що б відкараскатися від тої траурної компанії, що простувала за ними.

– А ви померлому хто будете, якщо не секрет звісно? – поцікавився капітан.

– Та який там секрет, студентка я, – почала пояснювати дівчина. – Відбуваю практику в апараті міської ради. Наймолодша там і найбеззахисніша. От старші колеги й уповноважили мене сходити на похорон від імені всього колективу.