Повернувшись в пансіонат Валерій Миколайович побачив, що дружина вже прокинулася і розчісує волосся перед великим дзеркалом у спальній кімнаті. Побачивши чоловіка вона тихо поцікавилася:
– І де ти вже так рано пропадав?
– Матвій Павлович подзвонив і запропонував зустрітися. У нього обмаль часу, тож довелося самому з’їздити в місто, щоб побачитися.
– Як він?
– По горло зайнятий роботою. Розслідує вбивство тутешнього мера. До речі, просив передати тобі привіт.
– Тільки це просив? – іронічно хмикнула жінка.
– Ну не тільки… – зам’явся Паненко не надто прагнув посвячувати дружину у всі подробиці його бесіди з Кузько.
– Ясно. Не інакше потребує твоєї професійної допомоги. Знову з нормального відпочину вийде повний пшик і ти від ранку до опівночі будеш розшукувати чергового злочинця.
– Та ні, – спробував заспокоїти жінку старший оперуповноважений вже вкотре переконуючись в її проникливості. – Будуть тільки невеличкі консультації, котрі не займуть багато часу.
– Так я тобі й повірила, – невдоволено зітхає дружина і швидко переводить розмову на іншу тему. – Може підемо снідати. Будеш переодягатися, чи так обійдеться?
Поспішаючи на зустріч з приятелем Валерій Миколайович накинув на себе барвистий спортивний костюм, простий і водночас надзвичайно зручний. Зиркнувши в дзеркало чоловік відразу збагнув сенс цього невинного глузу дружини. Зазвичай він виходив з дому одягнутий в однотонний костюм-«трійку», білу сорочку та акуратно зав’язаний галстук. Інакше було не можна, якщо займаєш високу посаду у такій важливій державній установі. Це додавало старшому оперуповноваженому чималої статечності і серйозності. Тепер же з дзеркала на Паненка споглядав нічим не примітний чолов’яга майже п’ятдесятирічного віку. Середнього зросту, з деякою повнотою в поясі і вже помітними сивими пасмами в густій чуприні. Кругле доброзичливе обличчя, ледь примружені очі й густі кошлаті брови. Не поважний столичний детектив, а якийсь простодушний сільський дядько.
– Ні так піду, – Всміхнувся Валерій Миколайович і лукаво підморгнувши дружині додав. – Я на відпочинку, тож ніякого офіціозу.
В ресторані було не надто велелюдно. Всівшись за вільний столик подружжя Паненко зробили замовлення. Чоловік забажав спробувати галушки приправлений шкварками та салат зі свіжої редиски, жінка віддала перевагу грибній юшці і скибочкам свіжоспеченого житнього хіба. З десерту, за спільною згодою, вибрали пончики з вишневим сиропом та яблучний сидр. Замовлення виконали практично блискавично і вже за лічені хвилини вони насолоджувалися смачними наїдками.
Коли зі сніданком було майже закінчено старший оперуповноважений раптом почув звернення до себе:
– Валерію Миколайовичу, доброго ранку! Не очікував вас тут зустріти.
Вражений почутим Паненко відірвався від свого кухля з сидром і ледь не скрикнув від здивування. За кілька кроків від нього стояв і привітно всміхався… капітан Тенчук. З цим поліцейським Валерій Миколайович познайомився минулого року коли розслідував вбивство столичного бізнесмена Шпаченка. Справа тоді вийшла надзвичайно заплутаною, у ній були замішані вельми впливові люди, і щоб якось розібратися з усім цим хитросплетінням детектив і попрохав допомоги у свого друга, полковника Кривошапка. Той не відмовив давньому приятелеві, і доручив своєму підлеглому стати неофіційним помічником Паненка.
Так вони зустрілися й деякий час успішно співпрацювали. На жаль довести справу до закономірного кінця їм не дали, подальше розслідування перебрало собі НАБУ, та враження від поліцейського капітана у старшого оперуповноваженого залишилися найкращі. Тенчук був професіоналом з великої букви, мав кмітливий розум, вмів аналізувати факти, зіставляти докази і найголовніше відмінно володів інтуїцією. На жаль після припинення співпраці їхні життєві стежини розбіглися і чоловік більше не зустрічав свого старанного помічника.
– Доброго дня, Володимире Ярославовичу! – і собі привітався Паненко піднімаючись з-за столика і подаючи руку співрозмовнику. – Мені нарешті дали довгоочікувану відпустку, тож вирішив приїхати сюди на відпочинок. А вас яким вітром занесло в ці краї? Якесь службове завдання, чи теж просто навідалися розслабитися від столичного життя
– У відпустці я, так само як і ви, – пояснив Тенчук і зацікавлено зиркнувши на дружину старшого оперуповноваженого запитав. – Я не заважаю вам своєю нав’язливою поведінкою?
– Ніскільки. Навпаки, приєднуйтеся до нас. До речі давайте представлю вас одне одному. Це моя дружина Ольга Семенівна, а це колега по службі – Володимир Ярославович.
– Дуже приємно познайомитися,– кокетливо посміхнулася жінка, коли Тенчук галантно поцілував їй руку і швидко додала. – Ох, вже той офіціал, можна просто Оля і на «ти».
– Тоді мене неодмінно звіть Володя, – промовив поліцейський капітан голосом досвідченого ловеласа.
– Ви собі тут хлопці побалакайте на свої теми, а я не буду вам заважати, а сходжу на пляж по засмагаю.
Після цих слів Ольга Семенівна встала з-за столика і попрямувала до виходу навмисне провокативне виляючи стегнами. От бісова жінка подумав Паненко дивлячись на неї, і щоб не акцентувати уваги на вибрику дружини запитав у колишнього помічника:
– То кажете Володимире Ярославовичу, що приїхали сюди перепочити від роботи та столичної суєти?