Розділ 2. ПЕРЕДБАЧУВАНЕ ПРОХАННЯ СТАРОГО ДРУГА

Слова дружини виявилися пророчими для Паненка. В день приїзду їх ніхто не турбував і подружжя могло спокійно насолоджуватися тихою атмосферою затишного куточка природи де знаходився пансіонат, прогулятися лісом і навіть трішки позасмагати на річці Росинка. Та вже наступного ранку деренчання мобільного телефону вирвало Валерія Миколайовича з блаженного сну. Взявши до рук невгамовний апарат чоловік спершу відзначив на дисплеї час, а вже потім номер нав’язливого дозвонювача. Година була о пів на восьму ранку, а телефонував як це не дивно Кузько.

– Доброго ранку, Матвію Павловичу! – привітався сонним голосом Паненко прийнявши виклик.

– І тобі доброго здоров’ячка, – пробасило в телефонній слухавці. – Валерію Миколайовичу, вчора на зустрів тебе, а сьогодні вибач що розбудив в таку ранню пору. Нам потрібно зустрітися. Можеш підскочити в бар що знаходиться біля нашого управління?

– Та чому б ні, зараз буду, – відповів Валерій Миколайович тішачись що цей дзвінок все ж не розбудив дружину. Вона б знову була невдоволена тим, що навіть у відпустці йому не сидиться на місці.

Обережно вибравшись з постелі чоловік швидко одягнувся і навшпиньках вислизнув з котеджу. До потрібного йому бару було рукою подати і за якійсь півгодини хвилин Паненко прибув до місця призначення. Матвій Павлович вже був тут, сидів за крайнім столиком і пив каву. Старший оперуповноважений підійшов до друга і з приязною усмішкою подав йому руку на знак вітання. Кузько відповів йому міцним потиском, однак радості в його очах не було помітно. Лише зблиски втоми і якоїсь розгубленості.

– Як доїхали та влаштувалися в Світанкових Росах? – запитав давній приятель.

– Все чудово, пансіонат комфортний, в ресторані нагодували смачно, ми навіть з дружиною трохи погуляли вчора на природі.

– Ще раз вибач, що не зміг вас вчора зустріти. Напевне вже знаєш яка тут у нас тепер божевільня.

– Так, вчора чув в випуску кримінальних новин, про вбивство мера. Припускаю, що саме ти розслідуєш цей злочин.

– Так, мене доручили очолити оперативно-розшукову групу, – важко зітхнув Матвій Павлович. – Власне сама через це я й наважився підняти тебе в цю ранню пору.

– Тобто? – запитав Паненко вже здогадуючись до чого веде приятель.

– Мені потрібна твоя допомога в розслідуванні цього вбивства, – відповів Кузько з надією зиркнувши у вічі співрозмовнику.

– Та я ж зараз у відпустці? – спробував мляво відкараскатися від цієї пропозиції старший оперуповноважений. – До того ж у цьому місті у мене немає повноважень проводити хоч якісь слідчі дії.

– Знаю, – перебив його співрозмовник. – В слідчу групу я тебе звісно не можу включити офіційно, та цього й не варто робити. Мені потрібен консультант і порадник зі сторони. Та би мовити незаангажований погляд на розслідування й професійна підказка такого досвідченого нишпорки як ти.

– Не перебільшуй, – всміхнувся Паненко мимоволі тішачись похвалі приятеля й водночас розуміючи як йому зараз складно. – Я не кращий слідчий ніж ти. А якщо врахувати місцеві реалії, які мені невідомі, то тут перевага однозначно на твоєму боці.

– Ну місцеві реалії я тобі можу в загальних рисах описати хоч зараз, – промовив Матвій Павлович і відразу ж зловивши вовка за вуха запитав. – З чого почати розказувати?

– Я ж ще не дав своєї згоди на нашу співпрацю, – всміхнувся Валерій Миколайович, хоча вже прекрасно розумів що йому не вдасться відкараскатися від цієї авантюри. – Ну просто заради спортивного інтересу, є якісь факти що не потрапили репортажі журналістів? Щось таке що дало б найменшу зачіпку при подальшому розслідуванні?

– Та майже нічого такого, – невдоволено буркнув Кузько – Майже все ти міг побачити, почути чи почитати в наших ЗМІ. Єдина деталь відома лише нам, так це те, що мера застрелили 9-мм пістолетом системи «Парабелум».

– Трясця, – вихопилося у Паненка. – Невже отой з часів Першої світової війни?

– Так, – скрушно кивнув головою поліцейський. – Саме він. Як стверджують експерти славнозвісна «модель 1908 року». Тільки що це нам дає?

– Ну не скажи, – заперечив старший оперуповноважений. – Таку зброя і набої до неї тепер так просто не дістанеш. Вони вже хоч і маленька та все ж зачіпка для слідства.

Кузько сумно зиркнув на співрозмовника й пояснив свій скептицизм:

– В тому то й справа, що зачіпка дуже маленька, я б навіть сказав – мікроскопічна. Через терени нашої місцевості прокотилися буремні хвилі двох світових війн. Тут старої зброї кури не клюють. Наші «надзвичайники» ледь не кожного місяця знешкоджують знайдені міни, снаряди та бомби тих давніх часів. Про стрілецьку зброю вже й говорити не доводиться. Щороку вилучаємо не лише десятки «мосінок», «шмайсерів», «маузерів» й «наганів», траплялося навіть й кулемет «максим» якось реквізували.

– То у вас такий бандитський регіон? – здивувався Паненко.

– Та ні, просто такі раритети для нас не дивина. Вони могли бути використаними як руками професіонального кілера, щоб збити нас зі сліду, так і якимось неадекватним божевільним, якому пістолет дістався в спадок від діда-прадіда.

– А що вашого мера так ненавиділи, що його смерті могли бажати навіть неадекватні божевільні?

– Хто ж у нас любить політиків? – щиро здивувався Кузько. – Особливо таких слизьких яким був покійний Телепкало.