Валерій Миколайович Паненко, без перебільшення, був ледь не на сьомому небі від щастя. Ще б пак, нарешті, нарешті старшому оперуповноваженому в особливо важливих справах Другого оперативного відділу Державного бюро розслідувань дозволили піти в довгождану відпуску. Правда підписуючи відповідний документ безпосередній начальник чоловіка поставив одну суттєву умову, підлеглий не повинен виїздити за межі країни і має бути постійно на зв’язку, щоб у випадку якоїсь непередбачуваної ситуації його можна було б негайно викликати на роботу.
Слідчий не надто переймався такими обмеженнями, бо за ті десять днів що вдалося вициганити на відпочинок особливо далеко і не помандруєш. Тай не лежало серце у Паненка до популярних заморських курортів. В минулому він вже побував на них і якихось особливо приємних вражень від цих поїздок у чоловіка не залишилося. Від екзотичної кухні у Валерія Миколайовича одного разу зрадницьки повстав живіт у прославленій Анталії, а в Хургаді бідолаха підхопив якусь місцеву інфекцію і був змушений пролежати ледь не місяць в лікарні. Потім колеги по службі ще довго кепкували й іронізували над нещасливим туристом.
Зовсім інші міркування про такі несправедливі умови начальства були у дружини старшого оперуповноваженого. Вона мала в своєму характері неабияку схильність до авантюризму, дуже любила подорожувати світом і буквально мліла від вигляду пірамід фараонів, древнього Колізею чи величавих сфінксів. Останнім часом жінка горіла бажанням побувати в Парижі і помилуватися цим величавим містом з Ейфелевої вежі. Для цього навіть вивчила десяток фраз французькою мовою. Тепер ці мрії потрібно було відкласти на невизначений термін адже коли Валерій Миколайович отримає наступну відпустку міг передбачити хіба що якийсь могутній провидець.
На всі аргументи чоловіка, що непогано відпочити можна і на рідній землі жінка лише сердито супила брови і невдоволено хмикала, а коли він оголосив про свої наміри з’їздити в гості до старого друга Матвія Павловича тільки іронічно прокоментувала:
– Знаю я твого друга і те як ти будеш з ним відпочивати. Знову разом підете на рибалку, там нажлуктитеся його самогону, а потім тебе знову буде печія місяць мордувати.
Паненко мимоволі всміхнувся на ці слова дружини. Жінка частково мала рацію кидаючи такі звинувачення. Матвій Павлович Кузько був не лише його одногрупником по юридичному факультету університету де вони спільно гризли граніт нелегкої науки – правознавство. Він один з тих небагатьох друзів юності з яким Віталій Миколайович до тепер підтримує доброзичливі стосунки, не зважаючи на прожиті роки та відстань що їх розділяє. Зустрічаються вони не часто, але як випадала така нагода, до люблять порибалити в тихому містечку, і там за чарчиною-другою алкоголю з задоволенням згадують свої хвацькі студентські витівки.
На відміну від старшого оперуповноваженого його давній приятель не зробив помітного кар’єрного росту. Ніякої тобі високої посади в столиці чи хоча б у великому обласному центрі, так звичайний слідчий убивчого відділу в маленькому містечку з поетичною назвою Світанкові Роси. Місцевість тиха та загалом спокійна, і якщо там когось і вбивають, то напевне тільки в стані алкогольного сп’янінні і на побутовому ґрунті. Справи у товариша вочевидь нескладні і ним розкриваються завиграшки.
У Світанкових Росах Валерій Миколайович вже якось побував кілька років тому. Місто йому надзвичайно сподобалося, а рибалка там насправді була безподібна. На жаль, в своїх докорах дружина нічого не перебільшила, тоді він з приятелем добряче перебрали. Матвій Павлович дійсно грішив самогоноварінням. Робив це виключно для власних потреб, адже магазинного алкоголю не визнавав, називаючи його зневажливо – шмурдяком. Звісно рибалка з другом молодості не могла обійтися без хорошого пікніка на природі, і там Паненко сповна пізнав на собі дію «пекельного зілля» виготовленого Кузько. Два дні чоловік ніяк не міг прийти до тями, та й потім ще добрий місяць мучився від неприємних наслідків надмірної пиятики.
Так-сяк вгамувавши невдоволення дружини чоловік почав збиратися в дорогу. Спершу подзвонив до приятеля і ненав’язливо поцікавився як той ставиться до його приїзду. Матвій Павлович на якусь мить замовк, а потім сухо відповів що буде надзвичайно радий знову зустрітися з другом. Щось у цій секундні паузі насторожило Валерія Миколайовича, та він швидко відкинув думку, про те що приятель юності буде нерадий його несподіваному візиту. Мабуть товариш заклопотаний якимись важливими справами, тож просто не може зараз приділити йому достатньо уваги.
Зрештою у особливій опіці Матвія Павловича не було ніякої потреби, адже він не маленька дитина й легко дасть собі раду в чужому місті. Не збирався Паненко обтяжувати Кузько й своїм місцем проживання. Ще при своєму першому візиті в Світанкові Роси він приглядів цілком пристойний пансіонат, де й збирався оселитися з дружиною на всю відпустку. А приятель нехай займається своїми проблемами, тільки б знайшов дещицю часу, щоб знову сходити на рибалку і там, на лоні природи, гарненько відпочити та вдосталь погомоніти.
Подорож в Світанкові Роси вирішили здійснити власним автомобілем. Паненко нещодавно придбав давно омріяний кросовер і тепер хотів похизуватися ним перед приятелем. Зважаючи на те що літній день обіцяв бути вельми спекотним виїхали з дому завчасно, коли сонце тільки-но вигулькнуло з-за обрію. Так водночас уникнули й міських заторів якими так славилася столиця в години пік і які терпіти не міг старший оперуповноважений.
Вибравшись на заміську трасу Валерій Миколайович дав волю потужному двигуну джипа відчуваючи як азарт від швидкості в його свідомості зростає з кожним подоланим кілометром шляху. Поряд сиділа дружина, котра хоча вже й змирилася з тим, що здійснення її мрій знову перенеслося на невизначений термін, однак все ж невдоволено хмурилася і мовчки розглядала краєвиди що проносилися у вікні автомобіля. Може так воно й на краще, адже своїми нескінченними теревенями вона не буде відволікати його від керування, подумалося Паненко.