Архів №13. Дороги не закінчуються на перехрестях
Передмістя Києва. 04:17. Таємна дача Коса.
- Як ти почуваєшся?
- Вже чудово. – Марта сховала мініатюрні долоні у рукава кофти. – Макс, про нас говорять усюди. Про нашу ситуацію говорять, говорять про перевибори. Що ми тепер будемо робити? Здається у нас побільшало ворогів.
- Їхати. – підліток поправив бинти на руках.
- Куди?
- Гадаю, це вже вирішено за нас. Нам залишається лише виконувати.
- Що з Косом?
- Заїдемо в гості, звісно. Перекинутись парою слів.
- Що тепер буде? У нас нічого немає.
- У тебе є «Ява», для початку вистачить.
- Ти так впевнено говориш.
- Добре горить. Яскраво так. – примружився, дивлячись на полум`я, що охопило будинок знизу до самого даху.
- Світає, Макс. Нам час рушати.
- А кажеш у нас нічого немає.
Хлопець повісив на вилікувані плечі дві сумки, сів на жорстке потріскане сидіння, відчув запах бензину і схопився за трубки багажника, Марта любить катати з вітерцем.
Місце невідомо. 00:59. Центральне управління ОРФ-3.
- У мене призначено зустріч із секретарем Альянсу на десяту ранку, я не можу йому сказати «не знаю». – людина у чорному костюмі крокувала довгим освітленим коридором. Його хода видавала роки перебування на керівних посадах, що були виборені кривавою працею та залізною витримкою. Кожен рух і погляд видавали звичку давати розпорядження, а не отримувати.
- Професоре Кастер, мої люди підготували три плани дій. Вони лежать на вашому столі. – співрозмовник йшов поруч як рівний, не як людина, якій можна давати накази. Принаймні, він так думав.
- Добре. Як майор?
- Тривають пошуки.
- Цікаво. А що будемо робити з тим контрабандистом, Косом?
- Він ще буде нам корисний. Ніколи не знаєш, коли може знадобитись зайвий туз у рукаві.
Професор зупинився біля скляної стіни. Він дивився на двох людей у кімнаті. Ті міцно спали у ліжках по різних кутах приміщення. Відкинуті ковдри розкривали сіру уніформу з індивідуальною вишивкою на плечі - «Аксель» і «Юлія».
- Головне обрати правильні тузи, полковнику.