Архів №12. Перший

Київ. 19:04. об'їзна.

Уночі довго не міг заснути, спочатку просто перевертаючись на ліжку, а потім закинувши ці спроби, сів на коліна і взявши у руки ладанку, довго спілкувався з мамою.

• Я вже майже не пам`ятаю твоєї посмішки, але пам`ятаю твій крик. Кожного дня намагаюсь згадати хоч щось про тебе, але не виходить. Вибач мені. Мамо, мені потрібна порада. Мені страшно. Я не знаю, куди мені далі йти та чи взагалі зможу. Є велика вірогідність, що вже завтра я зможу все ж таки почути твій голос при нашій зустрічі. Мамо, ти єдина була у мене.

На його плече лягла тепла ніжна долонь. Обережно, ніби боязко, але по-рідному. Марта почула голос хлопця, проходивши повз кімнату і зараз опустилась на коліна біля нього. Він швидко обернувся від неочікуваного вторгнення. Ладанка лягла на своє місце між грудей.

Марта не сказала ані слова. Вона просто обхопила друга і притиснула до себе. Він обійняв її у відповідь.

Довго ще вони стояли на колінах у повній темряві, міцно притискаючись одне до одного. Некровна родина.

Вечір п`ятниці змішувався із вітром та розлітався по боках від колись червоного мотоцикла, що мчався дорогою. Хлопець у чорному одязі сидів за спиною дівчини у такому ж чорному одязі. Він дивися праворуч – на хмарочоси мегаполіса, вона – прямо, на білу розмітку. Про вчорашню ніч вони не сказали ні слова, ніби згадавши, зруйнують цей невидимий, тонкий зв`язок. Є моменти, коли слова можуть усе тільки зіпсувати.

• Марта? А ми можемо заїхати у Макдональдс?
• У Мак? Що це ти за нього згадав?
• Подумав, а раптом це востаннє, хотів освіжити львівські враження. Та й думаю, на небі окрім моря іноді говорять ще й про їжу.
• «Достукатися до небес» передивився? Зараз знайдемо, їх по усьому Києву натикано.

Якщо раніше Макс і думав про смерть, то сьогодні, дивлячись на поринаюче у темряву місто, вперше примірив це слово до себе. І воно не підійшло - виявилось не його розміру.  

Поглибившись в себе, зовсім забув про Марту і звернув на неї увагу, тільки коли вона поставила на стіл заповнений їжею підніс.

• Земля викликає Макса. У нас проблеми, Х`юстон?
• Що? Ні, ні, вибач, задумався.
• Про що? – дівчина відкрила картонну коробку із її улюбленим велетенським бургером.
• Про те, що станеться, що могло статись.
• І що надумав?
• Що ми з тобою стоїмо на краю прірви. За спинами – пустеля та скелети, попереду – бурна ріка із піраньями. А ми з тобою занесли ноги у повітря.
• І немає у нас виходу.
• Ні. Вихід є. Але немає вибору. Ми самі себе позбавили можливості обрати варіант повернути назад.

Він замовчав, запихаючись бургером. Тепер настала черга Марти замислитись. Вона, скоріше за все, йде на вірну смерть за людиною, яку знає менше ніж півроку. І що найдивніше – не бачить у цьому жодної проблеми.

• Знаєш, а все-таки у цьому місці щось є. Тільки людей забагато. – він перемкнувся на іншу тему як за кнопкою. Точно робот, люди так не вміють.
• Ми з тобою обов`язково доберемось до кінотеатру і ти подивишся фільм «Марвел» на великому екрані. Я тобі обіцяю.

Макс її зрозумів. Вона пообіцяла не кінотеатр, вона пообіцяла вижити.

• Домовились. А тепер, якщо ти доїла, гадаю нам час. Прайм-тайм чекає.

Студія «Інтернешенл» - одного з найпопулярніших телеканалів країни, який віщав ще й на п`ять сусідніх, базувалась далеко від центра міста, у шестиповерховій бетонній коробці із жовтими вікнами-сотами, у яких метушливо кружляли слухняні комахи-телевізійники. Кожен з них виконував свою функцію відповідального гвинтика, вкладав усі сили для того, щоб ця надскладна організація ні на секунду не припиняла транслювання сигналу і на даху продовжував переможно відблискувати неоном шестиметровий логотип – буква «І» з блискавкою замість крапки, взяті у круг.

Дякувати архітекторам Києва і скупості власників, що будівля межувала з двома такими ж по боках. Макс одразу згадав свої пригоди у Бухаресті і прийшовши до висновку, що краще використовувати ті методи, які вже перевірені досвідом, змусив Марту переправлятись канатом з одного даху на інший. Обійшовшись лише синцями і чудом залишившись непомітними з вулиці, вони спустились із даху на сходи.

Коридори перетворювались на нескінченні лабіринти зі скляними дверима, рослинами у горщиках та постерами у рамках. Пройшовши круглий хол із білими кріслами, минаючи рідких співробітників, які або уходили додому, або йшли заварювати нову каву, адже їм тут доведеться провести більшу частину ночі.

Макс швидко прокладав шлях до кабінету редактора – головного боса всередині сірої коробки у цей час доби.

Перед тим, як зайти, постукав. Спіймавши здивований погляд подруги, відчинив, не очікуючи дозволу.

Навпроти, за широким столом, барабанячи тонкими пальцями по кнопкам новенького сірого ноутбука, сидів худий чоловік в окулярах, з неохайною зачіскою і бородою. Піджак дорогого костюма валявся на стільці для відвідувачів.

Макс не дав йому сказати ані слова, зосередившись, відчув приторний присмак у роті і випустив на стіл хмару фіолетового важкого диму.

• Якого біса?! – чоловік вперся руками у крісло і підірвався з-за столу. Спроби уникнути диму закінчились лише двохвилинною відстрочкою.
• Ти тут головний?
• Так. – редактор вже не міг не відповідати на питання.
• Скільки зараз людей працює у будівлі?
• Близько шістдесяти.
• Накажи усім негайно зібратись у приміщенні для зйомок. Зараз йде прямий ефір?
• За двадцять шість має початись.
• Виконуй наказ. У якій студії ефір?