Архів №11. Рубікон

Передмістя Києва. 04:13. Таємна дача Коса. Кухня.

• Агов, як ти? – Марта підійшла до столу. Її довге руде волосся зовсім не прикривало оголені плечі та обриси невеликих грудей.
• Привіт. – хлопець приклав чимале зусилля аби відірвати погляд від втомленої дівчини. Безсоння доконало не тільки його. – каву будеш?
• Угу.

            Він поставив чайник і загуркотів шухлядами, водночас ставлячи сковорідку на плиту. Зашкварчали яйця, застукав по столовій дошці ніж, кромсаючи шинку на шматочки.

            Перед дівчиною з`явився сніданок. Живіт схвально заурчав.

• Смачного. – він допив свою каву і заварив нову.
• Дякую. Ти що, теж не спав?
• Так і не ліг.
• Схоже, ми обидва трішки перенервували.
• Схоже на те.
• Ладно, давай не тягнути кота за хвіст. Я згодна брати участь у цьому.
• Що? Серйозно?
• Так. У мене за спиною нічого немає. Усе життя я була непотребом, а зараз з`явилась можливість зробити щось дійсно гідне. Можливо це знак?
• Я… дуже радий. – кава стала у горлі. Він ледь видавив кілька слів.
• І я. Тож, що сьогодні робимо?
• Пропоную спробувати відпочити. Уночі поїдемо в місто. Зараз наша задача – приспати пильність Коса. Він має думати, що ми дійсно його послухались.
• І скільки ми будемо прикидатися?
• Чотири тижні.
• Ого. Щось багатенько.
• За цей час ми маємо покращити свою форму і підготувати грунт. Люди мають бачити щось неладне, усі мають говорити про нас. І коли оці розмови досягнуть піку – тоді ми і вдаримо. Ми маємо відчувати момент.
• Тоді зрозуміло. Якраз встигну схуднути перед показом на камерах.
• Куди тобі ще далі? Їж давай.
• Знаєш, а Кос же учора тут довго був. Ти не думаєш, що він міг все ж таки залишити жучки?
• Подумав. І перед тим, як влаштуватись на кухні, я ще раз пройшовся кімнатами. Порожньо. Він або дуже нам довіряє, або веде дуже складну гру, яку ми не зможемо зрозуміти.
• Ну якщо так, треба спробувати відпочити.
• Там у вітальні під телевізором стоїть програвач і кілька дисків. Хочу спробувати включити, можливо під кіно вдасться заснути.
• Я теж хочу.
• Давай тоді розкладемо диван. Принеси поки що ковдри і подушки, а я пошаманю з програвачем.

            Поки дівчина зібрала усе необхідне, Макс вже вставляв диск із фільмом «Метод Хітча».

            Влаштувавшись по різні боки дивану, вони майже додивились фільм. Лише під кінець Марта заснула, згорнувшись калачиком посередині дивану. Хлопець також вже дрімав одним оком і засинаючи, відчував поруч запах її волосся. Так він і провалився в сон, огорнутий дурманом аромату жіночого тіла.

            Відкривши очі, побачив сцену бійки вже з нового кіно, але не побачив Марти поруч. Розкинувши ноги і руки на увесь периметр дивану, потягнувся, прислухався до власних відчуттів – чи виспався?

            Ввечері знов потягнув дівчину на тренувальне місце, вже краще облаштоване: викопав невеличкий рів на випадок розповсюдження вогню, поставив кілька мішеней, закріплених камінням, біля дерев стояли відра з водою.

            Перші дві години дівчина впевнено нівечила мішені, їй вже не потрібно було згадувати жахливі випадки з дитинства, достатньо лише концентрації. На четверту годину, виснажившись, Марта почала хибити, вогонь тухнув, лише погладивши шкіру.

• Давай, зберись. Не хочу на тебе тиснути, але ми маємо використовувати сили навіть у моменти втоми. Особливо у такі моменти. Вороги не будуть чекати півгодинки, поки ми перепочинемо.
• Фух. Дуже важко. – щоки стали багряними, вени на руках здулись та випирали.
• Спокійно. Нумо. В тебе вийде. – хлопець став з нею пліч-о-пліч. – Піднімай руку, як я. – дві долоні направлено на опудало з резинового колеса, цегли й залізного баку. – тепер давай, дихай глибоко. Нехай вогонь йде з тебе. Дозволь йому народитись і вийти назовні. Не змушуй його, стань його другом.

Марта уявила себе драконом з казок про принцес.

• Тепер дай вогню всередині напрямок. Туди. – він кивнув на мішень.

            Дівчина розслабила м`язи, ніби відкривала внутрішню греблю. В легенях потеплішало. Тепло піднімалось у грудях, по шиї, тіло кинуло в жар.

• Спокійно. Давай.

Ціль запалала. В неї потрапило два вогняних постріли.

            Вони подивились одне на одного. У Марти з рота піднімався тонкий сірий димок.

• Що це було? – пролунало практично в унісон.

            Макс поглянув на долонь, у якій згасав маленький нестримний вогник, не більше полум`я сірника.

• Марта. Це. Було. Круто. Ти тепер дихаєш полум`ям?
• Схоже на те. І мені це сподобалось. Такі відчуття всередині незвичні. Ніколи не відчувала нічого подібного. Але зараз не в мені питання. Макс, що ти таке? Де межа твоїх сил?
• Я? Я не знаю.
• Господи. Це неймовірно.
• Мабуть. Моторошно трохи.
• Є таке.
• Давай на сьогодні мабуть завершимо, не хочу ще щось в собі відкрити.
• В місто сьогодні чи завтра?
• Давай проїдемось.  Не бачу сенсу відтягувати виконання задуманого. Та й, гадаю, нам обом треба провітрити голову.