Архів №9. Гнилі яблуні

Клуж. 11:34. Квартира Марти.

            Дівчина піднялась рано вранці та змусила гостя перелягти на диван, щоб до ноги не додались ще й болі у спині.

            Макс почув солодкий запах дівочого волосся на подушці і знов провалився у міцний сон, сон, який може бути тільки у людини із чистою совістю.

            Прокинувшись, одразу відчув вже майже забутий стан – Макс відпочив. Нога вже не так сильно турбувала, а на дивані спати виявилось значно приємніше, ніж на матраці. Ще й цей запах. Схоже, окрім дівчини, ця подушка давно нікого не знала. Подумати тільки, менше доби знайомі і він вже прокидається у її квартирі.

• Привіт. – заспаний, протираючи сонні очі, бухнувся на хиткий стілець.
• Доброго ранку. Снідати будеш?
• Так, якщо можна. Дуже голодний.

            Дівчина у домашній клітчастій сорочці з закатаними рукавами та спортивних штанах, чаклувала над плитою. Перед хлопцем з`явилась яєчня з ковбасою, кава та печиво. Хоча останнє навряд чи було результатом праці саме Марти.

            Вона сіла навпроти зі своєю тарілкою.

• Як спалось?
• Чудово, дякую. Особливо на твоєму дивані. Хотів, до речі, запитати, а ти сама живеш? Де твої батьки?
• Це дуже довга історія.
• Ми наче не поспішаємо, але якщо це дуже особисте, я, звісно, не наполягаю.
• Ну тоді слухай, сам напросився. Батьки були дуже набожними людьми, коли мені виповнилось п`ять, то вперше проявилась сила, буквально на кілька секунд запалилась долоня, коли я купалась у ванній. Вони подумали, що це божа кара, а я – демон, мати взагалі хотіла мене втопити, але батько здав у притулок. Я замкнулась у собі, до семи років не говорила, мене перевели у інтернат для «особливих» дітей, якщо зрозуміліше – у психушку. Я собі втем`яшила, що то були просто галюцинації і я реально хвора, ну знаєш, завжди простіше подумати, що щось не так з тобою, ніж із оточуючим світом. Потім батьки померли, мені дісталась ця квартира як єдиній спадкоємиці. Років у вісімнадцять сила знов проявилась. І довела мене до нервового зриву, потім ще раз, але вже я якось намагалась зрозуміти, і подавити в собі це «диявольське зерно». Ось така от позитивна сніданкова історія. А у тебе що? А то ти розказав тільки в двох словах про ліцей, але не розповів, як ти там опинився.
• У мене? Хм… Коли було чотири, батько привів у дім співробітників секретної служби, які вбили мою матір у мене на очах, батько здав мою схованку, мене витягли, відвезли до лабораторії, накачали газом і багато років тримали на колесах, щоб підтримувати галюцинації у голові. Потім на ліцей напали терористи, мене врятував вчитель, якого я ненавидів, потім став вважати своїм наставником, але потім вчителя вбили і пояснили, що він мене вирощував як гарматне м`ясо, як бойовика. Ну і щоб врятуватись від того, хто мені це розповідав, я вистрибнув з вікна. Наче все. Поки що. Ось єдине, що залишилось від матері на згадку. – Макс витягнув з-під футболки срібну ладанку на ланцюжку.
• Ну ладно, у тебе теж не цукор. А ладанка красива.
• Ага.

            Пауза затягнулась. Макс опустошив тарілку і накинувся на печиво із кавою. Марта задумливо мішала ложкою у своїй чашці.

• Тебе будуть шукати.
• Так, вже, мабуть, шукають.
• А якщо знайдуть, можуть зробити усе, що завгодно.
• Угу. І навіть вбити. – вона продовжувала мішати вже холодну каву.
• Тобі треба їхати зі мною. Тут не можна залишатись.
• Я чекала, коли ти вже це запропонуєш. Мої речі зібрані. Доїдаємо, збираємось і рушаємо. Вокзали, мабуть, контролюють, поїдемо у сусіднє містечко, тут кілька кілометрів, звідти й сядемо на автобус.
• Як це, чекала?
• Ну по-перше, якщо я залишусь удома, то тут мене і поховають, а я хочу пожити ще. По-друге, тобі явно потрібна допомога, я доросліша, трішки тямлю у тому, що коїться навколо, і по-третє, ти що, ніколи не дивився фільми про супергероїв?
• Емм. Дивився, про Бетмена комікси читав.
• Ну от, а кожному Бетмену потрібен свій Робін.
• Якось ти так усе по полицях розібрала, аж і слова не скажеш.
• А не треба казати, треба ворушити дупою і вдягатись.
• Добре, добре. Дякую за сніданок. – він помив посуд та вибіг із кухні у ванну. Марта тим часом перевдяглась у джинси й кофту, дістала улюблені кеди з полиці, полила квіти, вимкнула газ і прилади з розеток.

            Макс натягнув носки на ще вологі після душу ноги й встрибнув у взуття.

            Кросівки затерлись майже до дірок, треба знайти хоч хвилину часу і купити нові. Він взяв сумки свою та Марти і вийшов у під`їзд. Дівчина відчинила скляні дверцята серванту, дістала книгу і повитягала з-поміж сторінок усю свою нехитру заначку – вісімсот шістдесят доларів і плюс пару сотень у сумці. Нічого страшного, на якийсь час вистачить, а потім щось придумає. Головне зараз не обдумувати тверезо свій крок у прірву, інакше можна й передумати, а цього точно не можна робити.