Архів №8. Випадкова Марта

Десь між Бухарестом та Клужем. 09:12. Заднє сидіння автобуса.

            Питання «куди» вирішено. Залишилось друге – «навіщо»?

            Як він не приманював сон на сусіднє сидіння, той вперто ворочав носа і Максу доводилось рятуватись від спогадів більше ніж десятирічною давності видами за вікном. А подивитись було на що – виявляється, вони вже в`їжджали у місто. Автобус їхав вузькими дорогами між архітектурою, навіяною середньовічними традиціями та розбавленою сучасними торгівельними центрами. Водій провіз транспорт густо заселеним районом поблизу лісу Хойя, покрутився у центрі та врешті, виїхав на платформу під полікарбонатним навісом.

            Макс пройшовся чистим, доглянутим вокзалом та сів у перше-ліпше таксі, попросивши відвезти у недорогий, але пристойний готель. Водій, схоже, добре знав міжнародну мову і завівши свій старенький «Форд», закружляв вуличками. Не менше двадцяти хвилин знадобилось, щоб знайти потрібну будівлю.

            Підліток розплатився і увійшов до чотириповерхового готелю із верандою та кованими фігурами ведмедів перед входом. Привітний адміністратор років двадцяти знайшов вільну кімнату і попросив документи для реєстрації. Коли Макс передавав червону книжечку, по спині пройшов холодний піт. Адміністратор ввів дані з документа та повернув його власнику. Хлопець не відводив очей зі співробітника, у будь-який момент готовий зірватись та утекти, але за хвилину на стійку лягли ключі із майже повністю затертим числом «47» на брелоці. Четвертий поверх, те, що треба.

            Макс заплатив за дві доби наперед і поспитав про аптеку. Коли адміністратор за «додаткову плату» запропонував відправити помічника за ліками, хлопець поклав ще пару дрібних купюр зверху та рушив у номер. Він не думав про можливе відстежування липових документів, не подумав про білінг прізвища та реквізитів паспорта, які міг назвати Мирон, він думав тільки про відпочинок, хоча б годину. Довга дорога доконала його тіло, постраждале від падіння.

            Не встиг докульгати до ванни, як у кімнату постукали. Принесли мазі і бинти.

            Знову заснув у полотенці поверх не розстеленого ліжка, пощастило, що встиг хоча б перетягнути ногу. Прокинувся затемна, та й то від голоду. Наспіх вдягнувся та спустився до рецепції. Кухня готелю вже зачинилась, тому вирушив на пошуки кафе.

            Довелось добряче поблукати вузькими вулицями, якими здебільшого тинялись місцеві шукачі пригод. Врешті-решт натрапив на бар «Нахабний гусак». Макс відчинив важкі дубові двері, оббиті залізом. Власники на совість попрацювали над інтер`єром – бар нагадував дім дроворуба. Невеличке приміщення, збите з дощок та срубу вмістило дев`ять дубових столів, між якими шмигали дві молоденькі офіціантки. Не дивлячись на пізню годину, заклад наповнювала атмосфера кутежу – лунала музика, компанії за столами гучно стукали чарками, пахла приготовлена на вогні їжа. Бармен за довгою стійкою виставляв графини з наливками і келихи з пивом, стіну зліва від нього прикрашала голова оленя.

            Макс зайняв вільне місце у куточку та попросив меню. Дівчина прискіпливо подивилась на нового гостя, який спитав, чи можна заплатити доларами та у якого ледь не потекли слюни від назв страв – майже усе з м`ясом, печене, тушковане, смажене, багато спецій та овочів, а що не м`ясо, то гарнір до нього.

            Офіціантка, вже готова поспитати паспорт у підозріло молодого клієнта, заспокоїлась, коли до фригеруя та токитури він замовив лише літр узвару. Їжа з дивними назвами виявилась якимось цікавим різновидом шашлику та тушкованою свининою у томатному соусі. І якщо на перше він накинувся скаженим звіром, то друге доїдав вже повільно та виважено, запиваючи вже другим літром узвару.

            Тим часом навколо Макса життя било ключем – компанії сміялись, гучно спілкувались заплутаною румунською мовою, хтось виходив на перекур, хтось обіймав дівчину, люди крутились у скаженому ритмі нічної гулянки.

            Опустошивши тарілки й попросивши завернути з собою вишневий пиріг, підліток розплатився та вийшов у холодну ніч незнайомого міста. Ліхтарі вже погасили і дорогу висвітлював тільки диск Луни. Макс спробував сховати голову поглибше у комір та рушив кудись у сторону готелю, навмання шукаючи дорогу по орієнтирам. В тихе, заспокійливе шепотіння нічного містечка втручався якийсь зовсім нехарактерний звук для цієї атмосфери, що повисла над вимощеною кам`яною стежкою.

            Макс прислухався і завернув за кут, куди світло місяця вже не діставало. Звуки набирали гучності і знаходили форму, хлопець прискорився. За кілька метрів він вилетів на задню площадку бару, до павільйончика із дровами та стоянки на пару автомобілів.

            Якраз з-за наколотих дров він і чув це – звуки боротьби.

            Офіціантка, напарниця тієї дівчини, що обслуговувала Макса, опинилась затиснутою у міцних руках учасника однієї з гучних компаній. Двометровий чоловік, більше схожий на волохатого двоногого буйвола із круглим пузом, був п`яний та занадто наполегливий, дівчина – занадто маленькою та переляканою.

            Він ліз до її шиї своєю брудною щетиною, зірвавши фартук, намагався стягнути футболку, постійно щось балакаючи своєю плутаною мовою, обличчя його виражало тільки дві емоції – злість та жадобу.

            Жертва пробувала відбиватись, але покидьок перехопив її за тоненьку руку та заломив за спину, іншою рукою стягуючи одяг.