Місце засекречено. 02:07. Ліцей, «таємне» місце.
Вони сиділи в темряві за зачиненими дверима на підлозі, кинувши простирадло. Дівчина – прямо на колінах у Макса й міцно обіймала його за шию. Він відчував ніжний, злегка солодкуватий аромат її волосся, до якого примішувався барбарисовий гель для душу, відчував гострий манікюр на своїй шкірі.
Макс прислухався й справді - десь далеко чулись стуки взуття дерев`яною підлогою. В широких стінах коридорів гулкіт голосів зливався в єдине булькання, з якого на цій відстані неможливо дістати жодного слова. Але власники голосів наближались, їх тяжка хода віддавалась старими східцями. Макс припав вухом до стіни, коли голоси віддалились коридором, він повільно відчинив двері, маючи лише секунду, щоб роздивитись двох грузних санітарів, які несли непритомне тіло.
Він зчепив щелепу і відчинив двері, натиснувши на один край – так петлі зовсім не скрипіли. Він зняв туфлі й в одних шкарпетках пішов, ступаючи одними тільки пальцями. Дівчина дивилась вслід і пошепки попросила берегти себе.
Макс біг дикою куницею, перебираючи босими ногами. Він тримався на безпечній відстані від санітарів, двома моторошними привидами блукаючих порожніми темними коридорами. Їх мову він так і не міг розчути, лише клаптики речень – гарні вихідні, ліки, податки, клятий школяр….
Санітари вийшли на вулицю й пішли до технічного блоку, схожого на велетенську заштукатурену коробку з-під взуття, прямо заметами, залишаючи глибокі сліди. Саме в них і наступав Макс. Шкарпетки миттю намокли і прошмигнувши усередину будівлі, довелось одразу їх зняти, аби не залишати мокрих слідів.
Хлопець вперше оглядав невелику кімнату з дошками для ключів, кнопками та мапами. Із кімнати далі вели тільки одні двері, в які шпигун і проскочив. Він одразу ж налетів на Акселя, без тями лежачого посеред приміщення на білому довгому візку, його ніби готувались везти до операційної. Макс почув розмови прямо тут, поруч, за стіною. У кімнаті стояли стіл зі стільцем та залізна шафа. До смерті перелякавшись, він не вигадав нічого, як піднятись на стіл, відчинити люк вентиляції й залізти в нього. Якби не постійні тренування, або впав, або наробив би такого галасу, що й директорка б прокинулась.
Затуливши рота, щоб санітари не почули важкого дихання, згори дивився на простягнутого, накритого простирадлом до грудей, Акселя. Увійшли ті ж двоє. Один тримав у руці планшет. З екрану на підлеглих витріщалось незадоволене обличчя доктора Йузуфа:
Макс видохнув. Кожен його нерв тремтів від страху та подиву.
Місце засекречено. 02:38. Ліцей, трансгенераційний блок.
Перед доктором стояв крупний, явно більше ста кілограмів, з рівно підстриженою бородою та в тендітних окулярах, куратор. Він застібнув чорний піджак і простягнув велику долонь.
Другий також був у чорному костюмі, але в цьому одразу впізнавалась натура оперативника – мисливця-шукача. Хижий погляд, різкі, впевнені рухи, прямі риси обличчя, сиві скроні.
Доктор вів їх металевим холодним коридором із броньованими дверима, скляними отворами для спостерігання за дослідами, рідкі працівники у синіх або білих халатах мовчки кивали.