Розділ 20. Третя печатка

Тиша стала твердою, як крок.

Запах ладану обпік горло. В залі було вогко і тьмяно.

Никодим відкинувся. Повільно, точно. Як після удару.

- Отже, - м’яко. Але ця м’якість вже тримала в собі вирок.

- Ми запропонували флот, торгівлю, довіру і шлюб. Усе, що несемо. Лишилося тільки одне: княже, чи готові ви відкрити друге коло? Обговорити угоду. І... союз через шлюб?

Олександр не відповів одразу. Не сіпнувся.

- Ні. - Слово впало й тріснуло.

Підлокітник скрипнув під рукою.

- Бо залишилось ще питання. Головне

Він повернув голову. Не до Никодима - до Агафія Схоластика, синкела патріарха, члена патріаршого синоду.

- Духовне

Ланцюжок свічника здригнувся. Ледь чутно.

Митрополит Іларіон залишився сидіти, але всередині - ніби виставив щит. Пальці здригнулись. Ледь помітно.

Олександр говорив туди, де ще мовчали. Але вже чули.

- Митрополія - не вино в кубку. Ми шануємо традицію. Але вибір митрополита - це не візантійська милість. Це наш дім

Він знав: це вже звучало.

Його батько - Ярослав Мудрий - зробив те саме.

Три роки тому власноруч поставив Іларіона - і Царгород не вдарив у відповідь. Тільки прислав листи. Словами - суворі. Діями - порожні.

Тоді - ніхто не насмілився сказати «розкол». Лише зважували: сперечатися чи ні.

Зараз - він знав більше. За пів року сама їхня церква трісне навпіл.

Рим і Візантія - кожен зі своїм Богом.

А тут - Русь. Не гість. Уже не провінція.

Він не просив. Він ставив умову.

- Ми не диктуємо. Ми нагадуємо. Русь уже йшла цим шляхом. І Імперія - не прийшла з мечем. Тоді - поставили Іларіона. Сьогодні - продовжимо. Ви називаєте це зухвалістю. А я - звичкою

Він подивився в бік Агафія:

- Якщо Імперія хоче союзу - вона має почути, що ми вже живемо не за її наказом

Лебединський ледве чутно прошепотів щось Ігнату. Никодим - не здригнувся. Іларіон - не вдихнув.

Агафій не змінив пози. Але в голосі - потемнів метал.

- Іларіон був поставлений - без благословення. Ми мовчали. Так. Але це було мовчання не згоди - мовчання тягаря

- Тоді йшов спір із Римом. Тоді Імперія тримала тишу, як купол - тріщину. Ви прочитали це як поступку. Але це був видих. Не уклін

Він не підвів голови. Але тінь від його слів - потягнулась по каменю.

- Мовчання - не завжди згода. Іноді - відстрочка. Іноді - надія, що молодший зрозуміє без удару

- Тоді - ви зробили. Сьогодні - вимагаєте. Завтра - відкинете. Ви називаєте вірою не благословення, а волю

- А я називаю це - розломом

Говорив тихіше. Не голосніше - важче.

- Перший раз - ви обрали. Удруге - поставите без нас. А втретє - скажете: «і символ віри - хай буде наш»

- Це вже не церква. Це голос у пустелі. Слово - без передання. Шлях - без стіни. Віра - без тіла

Зал не відповів. Завмер.

Якби слово «пустеля» випало - і висушило повітря.

Не крик. Не плач. Просто все стало повільнішим.

Наче дихати - стало гріхом.

Хтось зітхнув - і злякався, що його почують.

Олександр не рухався. Але підлокітник під пальцями скрипів - як обряд.

Він не міг говорити. Бо будь-яке слово тепер - звучало б як єресь. Або капітуляція.

Лебединський майже встав. Майже. Але зрозумів: меч не підніме того, що впало від кадила.

Візантійці мовчали. Не з гордості. Із страху, що зараз впаде сам купол.

Не над залом - над історією.

Біля стіни - тільки один звук: ніби цвях упав.

І навіть він - прозвучав, як прокляття.

Никодим не дихав. Але палець - ударив по дереву. Один раз.

Як будівничий, що чує - луснула балка.

І тоді - встав Іларіон.

Не людина.

Знак.

- Ви називаєте це розломом. А я - поверненням. Ми не відкидаємо Патріарха. Ми пам’ятаємо, що віра прийшла до нас не листом - а кров’ю

- Перший священик на Русі - був не з Царгорода. А зі слов’ян, що померли за хрест без титулу

- Ми зберігаємо не форму. Ми зберігаємо вогонь. І якщо він не вміщається у ваше кадило - значить, саме кадило стало меншим

Він зробив паузу. Не щоб знайти слова - щоб дати почути тишу.

- Один раз ми обрали. Так. Бо знали, хто поведе - і навіщо