Розділ 17. Лінія Розлому

Перед дверима - тиша. Як перед землетрусом.

Слуги стояли не як зустрічаючі - як випробування. Їх не треба було лякати. Вони самі - лякали тишу.

Олександр зупинився. Не заради ритуалу. Щоб згадати - де закінчується минуле.

Пальці - до персня.

Метал не обпік. Це був не холод. Це був наказ.

Слуга ступив - і завмер. Не від страху. Від давнього. Від чогось, що стояло в залі довше за камінь.

Олександр не кивнув. Але той відступив. Убік. Щоб зникнути. Не як людина. Як тінь, якої не кликали.

Двері не відчинилися - вони відступили. Як звір, що не пускає, але терпить.

Перший крок - і зал напружився. Камінь промовчав. Але повітря стиснулося.

Спини напружилися. Слід був не на підлозі - в людях.

Він ішов крізь тих, хто хотів, аби він не дійшов.

Не до трону. Крізь нього. Крізь пам’ять, у якій він досі був хлопчиськом. Крізь очі, в яких він досі був зайвим.

Станіслав - за ним. Як відросток волі. Не охорона. Вісь.

Кожен крок - як різець. Камінь не тріснув - відгукнувся.

Рука на ефесі - не загроза. Підпис.

- Сьогодні кожен покаже обличчя, - сказав він. Не голосно. Наче від імені залу.

Мирномир і Мстислав - не супровід. Продовження.

Мирномир - як протяг, якого не помічаєш, доки полум’я не здригнеться. Йшов - як тікає погляд. Шукав не ціль. Уразливість.

Мстислав - плоть надійності. Без кутів. Без поз. Рука біля пояса - не хап. Перевірка.

Якщо князь рушить - стануть ударом. Якщо зупиниться - щитом. Якщо впаде - встануть першими.

Зал - як вода перед льодоходом. Один боярин чухається - пальці в меді. Вже набридло.

Інший - слідкує за краплею воску. Вона падає. Тиша - ковтає.

Георгій над головою - спис донизу. Він не чекав удару. Він вірив.

Перед троном - Іларіон. Стоїть, як вісь. Чотки - не лічба. Вирок.

Очі не дивляться - пронизують. Бачать не князя. Бачать хлопця, що колись сказав:

- Я не плачу. Я ковтаю назад

Відтоді - не просив. Тільки чекав, коли знову доведеться.

Олександр ступив ближче. Усередині - стиск. Не страх. Сенс. Погляд Іларіона був глибше за сталь.

Позаду - монах здригнувся. Чотки впали. Тріск - як розлом.

Ніхто не зрушився. Але повітря стало тоншим. Трохи встромилось. Як передчуття.

Олександр не обернувся.

- Чиєсь терпіння тріснуло, - подумав.

І тоді він ступив.

Трон не кликав. Не чекав. Він просто стояв. Як місце, залишене іншим.

Він сів.

Деревина - тепла. Але не від світла. Від спин, що тримали владу до нього.

Пекло не дерево. Пекла звичка чужих.

Він не сів. Він уписався. Як рана - в рубець.

Спина випросталась. Рука - на підлокітнику.

Перстень - у шкіру. Не прикраса. Якір.

Він не знав, трон тримає його.

Чи він - трон.

Поки не здригнеться.

Він хотів встати. Уйти. Зникнути.

Не тому що слабкий. Тому що надто довго не дихав.

У грудях - не біль. Скло.

В горлі - наче слово хтось тримав зсередини. І не давав вийти.

Він знав: якщо впаде - піднімуть.

Не заради нього. Заради знамена.

Але все одно - буде падінням.

Він вдихнув. Язик прилип до піднебіння. Облизав губи.

Не слабкість. Тіло.

Він знову проковтнув. Без смаку. Без звуку.

Підвів очі. Слово вже звучало всередині. Але не вставало.

Молодший боярин біля стіни повернувся до батька. Губи здригнулися. Хотів - не сказав. Чекав знаку. Не отримав.

Жоден погляд не просив слова.

Але кожен - чекав.

Не як відповіді. Як вироку.

Олександр підвівся.

- Батьки. Бояри. Ті, хто тримав Русь мечем і словом. Сьогодні тут - Візантія

Голос не дзвенів. Він тримав. Як канат над водою, в яку вже падали.

- Вони говорять про союз. Про братство держав

Він не дивився на гостей. Він дивився в тих, хто дивився в нього.

- Але на Русі союз обирає не гість. А той, хто тримає землю. І відповідає за слово, якщо воно впаде в кров

Ніхто не зрушився. Але хтось змінив позу.

Занадто повільно, щоб це був не страх.