Розділ 16. Вже стоїть

На другому поверсі тягнуло коптявою. Стіни - вологі. Повітря - як ніч, що залишилася в кутах і чекає.

Світла не було. Ані ранку. Тільки вогкість і темрява під стелею.

Олександр сидів за столом. Перед ним - дощечки. Пергаменти. Шматки тканини - зі знаками. Чорнильниця. Недогарок. Пальці пахли воском. Перо ковзало - неохоче.

Він писав не для порядку. Для влади. Щоб кожне слово тягло за собою. Щоб під одним стояла людина, під іншим - провал.

Він не вів облік. Він тримав можливе.

Кожен рядок - не цифра. Рух.

Селяни. Купці. Охорона. Тракти. Човни. Мости.

Хто годує. Хто краде. Хто тремтить. Хто вже шепоче в темряві.

Він дивився на Русь - не як на мапу. Як на хребет. Де трісне - там і все завалиться.

Зі записів старшого монаха Бориса і пам’яті він розумів: Русь - не військова держава.

Земля. Торг. Шлях.

А отже - влада має йти не через залякування, а через користування. Через розрахунок.

Він шукав слабкі місця. Гнуті кути. Куди тиснути. Кого зрушити. Де слово легше за меч.

Бояри хитрощів не люблять. Вважають слабкістю. Поважають - того, хто стоїть. Хто не гнеться. Хто дивиться в лоба. До такого він і йшов.

Навіть якщо сам жодного разу не вбивав.

Але тіло - вбивало. Багато разів. Рука знала, як. Шия - як тримати. Спина - як падати. Пам’ять не в голові. В м’язах. У болі.

- Хто не підкориться - випаде, - подумав він.

І в ту ж мить зрозумів: фраза чужа. Не його. Так говорив той, до нього.

Але він не став змінювати.

Нехай бояться.

Він стис перо - і в мізинці раптом прострелив біль. Ніби шкіра згадала давній опік. Тренування, палиця, запах сирої шкіри і снігу. Його це було - він уже не знав.

Отрок Ігор стояв поруч. Подаючи пергамент, глянув - ненароком.

Знав літери. Усе знав.

Але...

Княжий союз... Київ... тракт до Новгорода...

Ланцюг... із сіл?.. Ланки?.. Наказ... Три дні...

Новий ринок... Торгівля...

Він перечитав.

Нічого не зрозумів.

Усе - по-нашому. Але ніби не про нас.

Слова - чужі. Ніби про завтра. А він - ще в сьогодні.

У нього раптом стали вологими пальці. Він стис кулак.

Майже злякався. Але не знав чого.

Відвернувся.

Олександр перечитував написане. Вдих. Повільно. Видих. Наче кожне ім’я - камінь, який треба або вбудувати, або викинути.

Спочатку - зі списку.

Потім - із пам’яті.

Потім - із життя.

Стук. Два удари. Короткі.

З-під дверей потягнуло холодом. Ніби по той бік стояв хтось - не просто людина. Тиск. Вага.

Олександр підняв очі. Важко. Наче сам повітря пручався.

- Заходьте, - сказав він.

Ігор здригнувся. Лише всередині. У слові «заходьте» було щось - як вирок.

Станіслав увійшов першим. Спокійно. Рівно. Як той, хто йде не питати - стояти поруч.

За ним - Ярослав Лебединський. Високий. Широкоплечий. Не важкий - звик нести вагу.

Пил степів у складках плаща. На грудях - залізо, потемніле від поту, не від часу.

Він ішов, як той, хто вже вирішив. Залишилось - проговорити.

Зупинився на порозі.

Руки за спиною. Очі - на князі. Ані поклону. Ані прохання. Ані поблажливості.

- Княже. Ми в Києві. Тепер - слово за тобою

Олександр хотів встати одразу. Не зміг - рани дали про себе знати. Але стиснув зуби і піднявся.

Без стогонів. Без паузи. Як у бою - коли біль не причина лягти, а привід іти.

Він випростався. Поглянув на Ярослава. І зрозумів: перед ним не просто воєвода.

Перед ним Русь. У тілі. В голосі. В праві.

Бояри не прикрашали слів. Не вели за вухо до сенсу. Вони говорили - як били. В ціль. Без прелюдій. Без прикрас.

І він мав говорити так само. Не розумніше. Не тонше. А - як вони. На рівні землі.

- Ласкаво просив, Ярославе. Чернігів - не ім’я. Це шлях. Ти знаєш

Ярослав не сів. Йшов повільно. Як хмара, в якій немає грому, але вже пахне грозою. Весь зал знав: прийшов не просити.

- Я прийшов дивитись, - сказав він. - Хто залишився. Хто ти. Син, що вижив - чи клапоть, якого Русь не змогла згризти?

Олександр не моргнув. Стояв, як перед рубежем.