Розділ 15. Чи витримає підлога

Княжий двір не шумів. Він завмер. Забагато тиші - як перед тим, як десь трісне крига.

Зліва - візантійці. Обличчя без складок. Рухи гладенькі. Їхня тиша - дресирована.

Справа - чернігівці. Стоять, як витесані зі старих стовбурів. У кожного всередині - пам’ять про рану. Жодна не забулась.

Софія сиділа на коні ближче до центру. Не втручалась. Але бачила - хто дихає глибше, хто ховає погляд, хто стискає пальці на тканині. Ловила не слова - напругу. Шепіт, який не озвучився. У її світі це було зброєю.

Перш ніж ситуація загострилась ще більше, двері терему відчинились.

Вийшли кремезний чоловік і жінка, за ними - княжі гридні.

Чоловік не вийшов. Повернувся. Як тінь, що знає, де стояла. Вага була в кроці, в плечах, у самому повітрі, що навколо нього густішав.

Жінка йшла за ним. Пряма. Але пальці її лівої руки чіпляли край рукава. Один раз. Другий. Потім - перестала. Занадто помітно.

Чоловік подивився на Ярослава. Як дивляться на пагорб - той, де закопано. Їхні погляди зустрілись. Без вітання. Без провини. Просто: так, ти ще тут.

Ярослав не зрушив. Обличчя - як попіл на глині. Сухе. Сіре. Але достатньо тепла - і знову спалахне.

Софія чекала, що він заговорить. Чоловік вдихнув - і нічого. Лише крок. Холодніший за слово.

Візантієць кашлянув. Занадто різко.

Крокнув уперед. Ніби хотів заговорити. І відразу - оступився.

Не сильно. Але вистачило: чобіт глухо вдарив об камінь.

Усі завмерли.

Лише на мить.

Лише повітря хитнулось.

Але цього вистачило, щоб вийшовший Чоловік обернувся. Не на нього. Повз нього.

Як вітер - крізь щілину в стіні.

- Він не виступить, - кинув хтось із чернігівських.

І відразу - інший, хрипкий, старший:

- Уже виступив. Чоботом. По каменю

- Нехай спершу навчитись крокувати, а потім - у мову лізе

Пауза повисла. Навіть слуги не ворухнулись.

Візантійцю не допоміг ніхто. Ні поглядом, ні словом.

Він спробував вирівнятись.

Але в цей момент Жінка поруч із чоловіком трохи схилила голову.

Не насмішка. Констатація.

- Київ чує, - промовила тихо. - Але відповідає не кожному

Чоловік ступив - і все замовкло.

- Станіслав Великий... - пробурмотів хтось із чернігівців. Тихо. Як фіксують: живий. Стоїть.

На Русі «великими» називали князів. Він - не князь. Але поряд з ним вирішували. Він не командував.

Просто входив - і суперечка закінчувалась.

Не за владу - за те, що відмовився. За те, що міг - і не взяв.

- Ще живий... - прошепотів хтось.

- Стоїть же, - озвався інший. Не захват. Вага.

Станіслав зупинився. Глянув на візантійців, на чернігівців, на весь двір. І все стало тихіше.

- Ласкаво просимо до Києва, - промовив він. Низько. Без прикрас. Як ставлять підпис. - Покої готові. Сьогодні - відпочинок. Ввечері - справа. Князь чекає

Це не було гостинністю. Це був лад. Виміряно, як крок. Тон - не холодний. Твердий. Камінь, на якому будують.

Нікодим ступив уперед. Плавно. Без різкості. Як людина, що звикла чути силу - й говорити з нею.

Схилив голову. Голос - м’який, але під гладдю - сталь.

- Ми вдячні за прийом. Київ вражає - не блиском, вагою. Сподіваюся, розмова принесе користь обом сторонам

Він не уточнив ім’я. Воно вже звучало в кожному погляді навколо.

Пауза. Легка. Але відчутна.

- І прийміть співчуття. Такі втрати не лікуються словами. Вони гудуть - і за межами

Станіслав не подякував. Не посміхнувся. Лише кивнув.

Але Нікодим знав - чекав іншого. Пауза тривала на мить довше, ніж дозволяла міра між рівними. Він зрозумів: програв на міліметр.

Комнін не кивнув. Навіть не глянув. Але Софія відчула - він звіряє не людей. Вузли. І наче один не зійшовся.

Ярослав Лебединський не сказав ні слова. Але подивився на Станіслава так, ніби під його шкірою - ті самі роки.

Де в голосі був сніг. Де стяг був мокрий від крові. Де крик кликав не вперед - а назад.

Князівства були різні. Корінь - один.

І це була відповідь.

Мирослав, що стояв трохи осторонь, ступив уперед. Не кваплячись. Точно. Щоб не перехопити вагу, але нагадати - він ще частина вузла.

Але навіть його крок був - не кроком. Вибаченням.

- Вибачте, - сказав він. Занадто м’яко. Як людина, що втомилась від м’якості. - Михайло Софійський чекає. Ми перетнемося - на прийомі