Розділ 14. Поріг

Уже понад місяць Мирослав Боричевський, княжий радник князя Ізяслава, вів візантійську делегацію до Києва.

Подорож, що почалась у Константинополі з переговорів про церковні поступки та торговельні гарантії, була відповіддю на перші кроки нового київського князя.

Ярослав залишив Русь міцною. Але він пішов - і тепер Візантія хотіла побачити, чи втримають його сини те, що він збудував.

За три дні до Києва надійшла звістка, здатна обрушити не тільки владу, а й саме уявлення про лад.

Привал. Пилюжне прикордонне містечко. У повітрі - запах поту, глини, гарячих коліс.

Мирослав, схилившись над мапою, вловив тривогу раніше, ніж вона набула форми. Відчув у тілі - як передвістя.

Потім - вершник. Пил, скажене дихання коня, тремтячі руки. Той зіскочив із сідла, ледь не впав, і одразу - до Мирослава, на коліна.

- У чому річ? - голос старшого боярина пролунав жорстко, як удар у щит.

Вершник не одразу відповів. Вдих. Видих. Очі - як ополонка у весняній воді.

- Князі... майже всі... - він проковтнув. - Залишився один. Олександр. Через п’ять днів він сяде на престол

Пауза. Не тиша - збій ритму.

Повітря завмерло. Один з отроків упустив глечик. Глиняний дзенькіт - як постріл.

Ніхто не поворухнувся.

Мирослав не зрушив з місця. Тільки пальці стиснулись на краях мапи - ніби намагався втримати не папір, а землю.

- Всі? - спитав він. Не голос - осад.

- Ізяслава... Всеволода... - і ще двох гонець не назвав. - Усі

Молитви не пролунали - страх не молиться. Він стискається в грудях, палить по спині. Мирослав заплющив очі. Мовчав - щоб не зірватись.

Старший Боярин Добриня Переяславський, що стояв поруч, ніби почув цю тишу. Його рука лягла на меч, погляд рвонув у нікуди, де не було відповідей.

- П’ятий княжич, Олександр... - тихо. - Він живий. Але він... не той, хто знає, як утримати трон

Ніхто не заперечив. Навіть Мирослав. Він дивився туди, де за пагорбами починалась

Київська земля. В його голові - не думки, а удари. Олександр - молодий. Воїн, а не будівничий. Кров, а не коріння.

- Він на престолі, - нарешті сказав Мирослав, стримано. - Отже, іншого в нас нема. Або ми піднімемо Русь, або вона розсиплеться, як порох

Добриня відвернувся. Він знав, що Мирослав має рацію. Але греки... греки чекали порядку.

- Вони хочуть побачити силу, - сказав він. - А побачать порожній трон і кров

- Побачать те, що ми їм покажемо, - різко відповів Мирослав. - Не здригнемось - і вони не здригнуться

Він говорив Добрині - але слова впали далі. Убік. На вухо тим, хто стояв трохи осторонь, не втручаючись, але слухаючи.

Зліва, на межі табору, вишикувалась візантійська делегація.

Не просто свита - архітектура. Знаки імперії, що стоять у тіні доріг.

Бронзові щити варягів поблискували в пилюці, шоломи - як куполи на заході. Позаду - каппадокійські писарі, чиновники в темних хітонах, троє священників, один з яких тримав релікварій, оповитий сріблом. Біля возів - євнухи, зброєносці, слуги з шовковими китицями на поясі.

І все це мовчало.

Попереду - один вершник. Чорний кінь. Підпруги, як венозні жили - з оксамиту і сталі.

Посол.

Магістр Нікодим Дук.

Головний представник Візантії. Тінь Константинополя. Усмішка Імперії, натягнута на кістку.

Він не говорив. Не рухався. Але повітря довкола змінилось.

Обличчя - нерухоме. Погляд - як лезо в дерево. Він не слухав. Він прораховував - де трон трісне першим.

Коли Мирослав роздавав розпорядження, Нікодим зліз із коня. Не кваплячись. Без жестів.

Він відійшов від табору на крок - і світ довкола обірвався. Схилена голова. Не молитва. Не пауза. Збірка.

Анна, донька Костянтина IX, не була дружиною. Вона була швом. Всеволод Ярославович - не чоловік, а кріплення.

Їхній союз - не шлюб, а натягнута тканина. Між Імперією та Руссю.

Тепер - розрив.

Олександр залишився сам. Ім’я без свити. Голос без підпису. На таких легше будувати. Простіше вплести.

Влада - не зникла. Вона хитається. А отже, піддається. Значить, туди можна увійти.

Імперії не потрібні імена. Їй потрібна форма. А форма лишилась: престол, ріка, шлюб - як каркас.

Нікодим побачив це першим.

І весь день - мовчав.

На привалах, коли бояри перемовлялись біля мап і жаровень, а слуги сперечались про чутки, Нікодим сидів нерухомо.

Навіть ті, хто звик до його стриманості, відчували: він пішов глибше, ніж зазвичай. Не в думки - у розрахунок.

Софія їхала неподалік. Дивилась на нього крадькома. Але не питала. Вона знала: якщо дядько Нікодим мовчить - значить, ще рахує.