Розділ 13. Коли віра слухає

Поки місто за мурами тону́ло в передсвітанковій тиші, митрополит Іларіон сидів за масивним дубовим столом.

Перед ним - указ князя. Світло свічок не освітлювало, а вирізало контури слів. Букви лежали на пергаменті, як священні рани.

Він читав, як читають Писання. Тільки в Писанні - воля Бога. А тут - чия?

Почерк був впевнений - ніби писав не хлопець, а той, хто вже чув від світу лише «так».

Він стиснув указ, як жезл. В зіницях - не полум’я. Спалах. Старий. Пам’ять.

Зима. Пожежа. Дівчинка в попелі. Хрест - розплавлений. Мовчання - одне. Тоді.

Відтоді - жодного.

Він не боявся Олександра. Він боявся іншого: що ще чиясь рука веде це перо.

Якщо церква не перша - значить, уже запізнилась.

Він знову глянув на указ. Все на місці. Цілі. Казна. Виконавці. Жодної тріщини. Жодного тремтіння.

Занадто рівно. Занадто впевнено. Не за віком. Не за слідом душі.

Він підвівся. Спина хруснула. В зіницях - свіча. На столі - крок уперед. Тільки чий?

До коронації - кілька днів. Але князь уже бив у дзвін. Не кликав. Говорив.

- «Пустіть дітей приходити до Мене»... - пробурмотів він. - Але якщо веде князь - він веде не до Христа

Він підійшов до вікна. Місто було тихе.

Але в тиші вже щось ворушилось. Ніби хтось почав говорити - не ротом.

- Бояри не оцінять. Будівництво. Казна. Вплив монастирів... - прошепотів він. - Це не милосердя. Це - архітектура впливу

Він знову глянув на текст.

Все вивірено. Але занадто вивірено. Не за віком. Не за стилем. Не за ритмом серця.

- Чому? - майже беззвучно.

У думках - ранок. Погляд Олега. Там не було звинувачення. Але була тінь. Тонка. У голосі - подих сумніву.

- Олег думає, це моя робота... - хмикнув він. - Хай думає. Але я тут ні до чого

Він знову нахилився. У списку відповідальних - його ім’я. Як належить. Потім - Станіслав. Теж зрозуміло. Але третій рядок...

- Борис?

Старший монах. Той, хто мовчить, коли всі говорять. Той, хто був поза Радою - але завжди поруч із серцем народу.

Він не йшов до влади. Але за ним ішли. Тому що вірили - він не веде.

Іларіон напружився.

- Борис - обличчя милості. Народ за ним - не через віру. Через надію. Олександр це зрозумів. Він не використовує Бориса

Він ставить його на п’єдестал. Так, щоб ми не могли його зрушити - не зруйнувавши вівтар.

А якщо Борис скаже не те - буде пізно. Його вже ніхто не посміє поправити.

Він довго мовчав.

Це був не жест. Це був хід.

Хід - як у тих, хто не чекає сили. Хто вже її будує.

І все ж... що як він помиляється?

Що як цей хід веде не до милосердя, а в провалля?

- Тоді нас спалять разом із ним. Не за єресь. За мовчання

Він повільно, майже з благоговінням склав указ. Папір шелестів, як риза.

- Небезпечно. Дуже небезпечно. Такий князь не питає. Він затверджує. Навіть крізь святиню

Він піднявся. Обличчя - різке. Голос - як відлуння літургії, в яких немає прохання.

- Церква не слідує. Вона спрямовує. А якщо не спрямовує - карає

Він стояв, спершись об стіл, як об престол.

- Борис знає більше, ніж каже. І я хочу знати, хто вдихнув у це перо

Олександр - чи той, хто дихає крізь нього.

Він не дзвонив, не стукав - просто промовив:

- Аким

Послушник стояв біля дверей. Почув - і ввійшов.

- Приведи до мене Бориса, - сказав Іларіон, не підвищуючи голосу.

Той схилився й пішов. Швидко, але безшумно - як належить тому, хто чує слово, а не поклик.

Слово Іларіона йшло швидше за сонце. Бо сонце гріє. А він - випалює.

І якщо князь уже говорить голосом, якого боїться церква -

церква відповість тим, чого боїться князь.

Він залишився. Не в кімнаті - в тіні.

Він не чекав. Він стверджував.

І знав: Борис прийде швидко.

Тому що в такі дні не йдуть до людини.

Йдуть до центру.

Борис отримав звістку - і не забарився.

Він знав: виклик Іларіона - не поклик. Це точка. Через таку вісь змінюють напрям.

Йшов спокійно. Але з кожним кроком - ніби ближче до вогню.

Він не йшов на розмову - йшов до межі. Не між словами. Між тими, хто має право їх вимовляти.