Розділ 12. Трон із кісток

Сонце сповзало по стінах, фарбуючи склепіння бібліотеки в’язким золотом. Пахло воском, пилом, старими чорнилами. Олександр і Борис схилилися над столом.

Залізо, сіль, пашні, худоба - все, чим жила земля. Все, чим можна було правити.

Але шахт срібла не було. Ані рядка про золото.

Олександр не квапився. Пальці ковзали по краю сувою, ніби той міг розкрити більше, ніж у ньому було.

- Київ стоїть на землі, - тихо, майже про себе. - Але якщо все, що в нас є - це зерно, чим правити?

Борис не відвів погляду від пергаменту.

- Земля годує. Але влада не в хлібі. У тому, хто вирішує, куди він піде

Олександр хмикнув.

- Купці приходять туди, де надлишок. Але в нас - нужда. Де знак, що тут варто торгувати?

Борис злегка повернув до нього один із сувоїв.

- Мед. Віск. Пушнина. Полотно. Їх беруть. Не тому що треба - тому що хочуть. Це і є знак

- Не надто мало?

- Не в кількості річ. У тому, що стає ім’ям

Олександр завмер, потім нахилився ближче. Очі блищали - не від цікавості, від роботи думки.

- Щоб ім’я залишилося, потрібен захист. Дороги. Варта. Правила

Борис не перебивав. Лише кивнув, ніби підтверджуючи чужий здогад, а не даючи свій.

- А бояри?

- Якщо купець у страху - ніхто не торгує. Якщо шлях безпечний - торгівля годує всіх. Навіть тих, хто її не хоче

Олександр підвів очі.

- Гадаєш, погодяться?

- Хтось - так. Хтось - не одразу. Але всі слухають, якщо розуміють, що мовчання обертається втратою

- А якщо не розуміють?

Борис витримав паузу.

- Іноді треба сказати двічі. Іноді - показати. Іноді - нічого не казати, тільки забрати

Олександр відвів погляд. Рука з пером трохи стислась.

- Значить, починаємо з землі. Потім дорога. Потім - мовчання тих, хто буде проти

- Краще - їхня згода

- Краще, - повторив Олександр. Але в голосі не було впевненості. Лише спокійна рішучість.

Олександр зітхнув.

- Це ти добре сказав

- Тому що ви мене почули

Олександр передав сувої Борису. Той схилив голову, обережно склав папери, ніби зберігав у них дихання предків.

- Якщо буде потрібно - я поруч, княже

- Дякую. Іди

- На добраніч, - м’яко озвався Борис і пішов, залишивши по собі тишу, що не змикалася одразу.

Олександр залишився один.

Він провів рукою по обличчю. Холод чорнильниці, увібраний у пальці, ніби залишився на шкірі.

Свічка тремтіла. Полум’я - як думка, що ніяк не знаходить краю.

Він підвівся. Пішов до покоїв. Без звону чобіт - зняв їх, як борг.

Він сів на край жорсткого ложа. Спина - пряма, як у воїна. Але в грудях - не броня, а тягар.

- Правити... - видихнув він.

І тиша, ніби чекала продовження.

- Не наказувати. Утримувати

Фраза зависла - не в повітрі, а в ньому. Не осіла. Не розчинилася.

Навпроти - ніби стиснулась у вузол, заховалась, щоб потім вибухнути. Або згнити.

Він замовк. І в цій тиші зрозумів: страх не в тому, що не впорається.

Страх - у тому, що впорається. І тоді назад не можна.

Ні до меча, ні до дороги, ні до себе.

Тільки вперед.

Тільки в яму, яку риєш сам - крок за кроком, і з кожним усе глибше.

Він провів рукою по обличчю. Не піт - слід. Не змився.

Він повернувся до столу.

Взяв перо. Вже не зброя. Вже не думка. Інструмент.

Клин, що вкарбовує волю в тканину землі.

Він писав. Без натхнення. Без припливу.

Пшениця. Ремесло. Мости. Ярмарки. Думки не лилися - будувалися.

Як камені. Як блоки. Як стіни, крізь які не пройти.

Він писав, поки не заснув просто над рядками.

Не як правитель. Як землероб, що впав біля межі.

На аркушах лишився слід. Зап’ястя втиснулося в папір - як тавро.

Віск прийняв відбиток пальця. Він застиг у ньому, як намір, якому не потрібен голос.

Це був не підпис. Це було ствердження.

Він не залишив слід - він ним став.

Ранок прийшов пізно.

Свічки догоріли. У воску - відбитки, наче слова, випалені без чорнил.