Розділ 11. Хто тримає двері

Великий Управитель Олег увійшов до казначейства, ніби в лід ступив. Тиша померла. Шурхіт - наче мертвих знову підняли писати.

Писарі сперечались над списками, очі ховали за пальцями.

Біля дверей - валялося перо. Уронене кимось, ким - уже не важливо. Воно лежало надто близько до проходу, щоб його не помітили. Але ніхто не підіймав.

У центрі - Радомир.

Як шальки терезів, що завмирають під тягарем останньої гирі. Не тремтів. Але знав, куди схилиться підсумок.

Він складав папери неквапливо, ніби прокладав межу - рядок за рядком.

Один порвався. Не від поспіху. Не від люті.

Просто прийшов його строк.

Він не здригнувся. Лише поклав обривок поверх інших.

- Олеже, - промовив він неголосно, але так, ніби це ім’я давно вже вписано в розпис.

Пауза між словами - не заминка, а відстрочка удару.

Олег ішов повільно, ніби рухався не він, а простір стискався перед ним. Уся зала це відчувала.

Один із писарів - наймолодший - раптом опустився на одне коліно. Він не зрозумів навіщо. Ніхто не зрозумів. Він підвівся - і робота продовжилась, наче нічого й не було.

- Що за балаган, Радомире? - голос Олега був негучний, але в ньому просвічувала тріснута тиша, як у дерева, що готується впасти.

Казначей не здригнувся.

- Велено князем - перебудувати порядок у казні

- Перебудувати? - Олег нахилив голову, ніби слухав не слова, а те, що сховано між ними. - І що ж він вирішив зламати?

Радомир дивився прямо, без виклику - як рівний, що знає ціну мовчанню.

- Звід єдиного рахунку. Щоб ріки скарбу більше не губились у кущах

Олег мовчав. Але в тім мовчанні - не згода, а збір для удару.

Радомир додав, дивлячись на нього з тією втомленою ясністю, яка буває в людей, давно звиклих до тиску:

- Або ти справді думав, що всі води течуть туди, куди вкажеш ти?

Олег нічого не сказав одразу.

Сувої на столі тремтіли від протягу. Або - від нього.

Він перевів погляд по залі. Усі вдавали, що працюють. Усі - крім одного.

В куті, біля стіни, сидів писар, який водив пером по порожньому повітрю. У нього не було чорнил. Він писав не для паперу. А для когось, хто, можливо, прочитає.

Олег усміхнувся кутиком губ. Це була не емоція - відповідь.

- Вода - не обирає. Але греблю ставить той, хто знає, де будуть тіла, - сказав він. - Молодість завжди думає, що зміна - це просто новий папір. А не ціна, сплачена за те, що впало

Він кинув погляд на Радомира. Довго. Не пронизуючи - зважуючи.

Тиша була така, що якби хтось чхнув - усе б упало в порох.

Радомир відповів не одразу. Але не тому, що вагався.

А тому, що давав паузі сказати більше, ніж слова.

- Старе не впало, Олеже. Воно струхло. А новий порядок - не зухвалість. Це просто час, який ти не встиг зупинити

Олег примружився. В його погляді не було льоду. Була глибина під льодом. Де все ще можна втопити.

- І що ще він надумав?

Питання було загальним - але Радомир не відповів одразу.

Він подивився на стіл - і на сувій, що лежав збоку.

Щільно скручений. Уже розкритий. Без нової печатки.

- Велено новим указом. Прийшов сьогодні зранку

Він торкнувся його пальцями.

Міг не подати. Зберегти тишу. Уберегти себе від зайвого тертя.

Олег не був тим, з ким можна легко рвати тонкі нитки.

Але Радомир знав: що б не зробив Олег, сувій уже - не зупинка. Він - слід.

І тому подав.

Без поспіху. Без вагання. Як людина, яка знає:

передача наказу - не акт підпорядкування, а фіксація неминучого.

Олег не просив. Він просто дивився.

Як той, хто не вимагає - але чекає.

Радомир передав.

Не з поклоном, не з зневагою -

з точністю хірурга, який знає, де різати, щоб біль дійшла не одразу.

- Дивись сам. Тільки не кажи потім, що тебе не попереджали

Сувій ліг у руку Олега, як змія, згорнута кільцем. Не папір - намір.

Олег читав повільно.

З кожним словом підборіддя ставало важчим.

Не очі вбирали наказ - глотка тягнула свинець.

Обличчя було не кам’яне -

зачинене, як двері в келію, де моляться за упокій живого.

- Притулки... - промовив він, ніби витягнув цвях із домовини. - Значить, тепер і дітей без роду й хреста беруться опікувати? Іларіону мало було шкіл?