Розділ 10. Корінь крізь камінь

Старший хранитель хотів продовжити розмову з Олександром, але їх перервали швидкі, впевнені кроки. Олександр і хранитель переглянулися: той, кого чекали, прибув.

За мить перед ними став Старший монах Борис, за ним - молодший монах Сава.

Борис вселяв повагу. Високий силует, суворі риси, сітка зморшок навколо очей, сиве волосся, зібране у вузол. На ньому була проста ряса і шкіряна торба, набита сувоями - важкими, як саме його життя.

Він схилив голову - коротко, як ставлять камінь на могилу своїх. У цьому жесті не було покори. Лише тягар тих, хто надто часто ховав чужу надію.

- Вітаю вас, княже, - промовив Борис низьким, глибоким голосом. - Мені сказали, що ви бажали мене бачити

Сава і старший хранитель мовчки вклонилися і відійшли, залишаючи їх наодинці.

Олександр не поспішав говорити. Він вдивлявся у монаха - бачив у ньому не послушника, а людину, яка занадто багато взяла на себе.

- Чув, ти ведеш записи про землі, - нарешті сказав Олександр. - Де пашні, де копальні, де сіль. Вірно?

Борис кивнув. Повільно розстібнув торбу, витяг сувій і простягнув.

- Один із тих, що збереглися, - просто сказав він. - Решта... поки що моє брем'я

Олександр розгорнув сувій. Швидко пробіг очима списки: копальні, пашні, видобуток солі, рудники, власники.

За сухими словами стояла сила. І слабкість Русі.

Він дочитав до кінця, згорнув сувій і повернув Борису.

- Це те, що мені потрібно

Борис кивнув, але його голос став нижчим, глушнішим:

- Усе, що я зберігаю, княже, - під печаткою минулого. За волею Ярослава, за давніми обітами. Тепер - під грифом митрополита Іларіона

Він зробив коротку паузу.

- Сувої мають бути повернуті. Такий наказ

Олександр підняв брову.

- Іларіон... - протягнув він повільно. - Значить, митрополит вирішив допомогти мені не лише молитвами?

Він замислився.

Перший сувій був занадто точним. Занадто повним.

Таку карту міг зібрати тільки той, хто мав доступ до жил влади.
Звичайний монах - навіть не знав би, де шукати.

Ці рядки не писалися під страхом. Їх писали - знаючи ціну кожній цифрі.

Отже, за ними стояла рука. Сильна. Некваплива.

Іларіон.

Митрополит міг утримати таке знання. Міг зібрати. Міг приховати - навіть від бояр.

І тепер - відкрив.

Олександр підняв голову.

І жодна подаяня не буває без рахунку.

- І з якої радості митрополит такий щедрий? - запитав він уголос.

Борис мовчав. Пауза висіла між ними - як крапля на вістрі ножа.

Нарешті, не піднімаючи очей, він сказав:

- Митрополит дбає про віру. Але не лише молитвами. Монастирі слабшають. Сироти гинуть. Церкві потрібна опора. І князю - також

Він підняв погляд. Тяжкий. Прямий.

- Сувої - не милість. Вони - обітниця. Ми віддаємо вам знання. Ви - оберігаєте тих, хто ще може стояти

Олександр дивився на нього. Мовчки.

Думки не сипалися - ставали одна за одною, як стіни.

Дати грошей - простіше. Збудувати храм - дешевше. Відкупитися.

Але він знав: за храмом легко ховають жадобу.

Молитва легко перетворюється на торг.

І під святими склепіннями гинуть діти.

Він не збирався просити.

Він збирався вимагати.

- Не храми, - тихо сказав Олександр. - Діти

Борис підняв очі.

Олександр встав.

- Збудувати притулки. Окремі. На княжих землях. Де світло, а не кадило. Де стіни тримають життя, а не тільки молитву

Він ступив ближче. Голос - як молот по ковадлу: неквапливий і не дає відступити.

- І ще: при монастирях - прибудови. Але не в вівтарях. Не в трапезних. Окремі корпуси. Для дітей. Щоб вчилися жити, орати, триматися

Він дивився на Бориса, як ставлять щит перед бурею.

- Молитви рятують душі. А Русь тримається на тих, хто вижив

Борис мовчав.

І відчував:

Князь не просить Церкву.

Князь ставить її в стрій. Як ставлять щит до стіни перед бурею - знаючи, що щит трісне, але іншого немає.

Всередині, в грудях, скрипіло залізо.

Не від страху.

Від пам'яті: де влада ламала віру. Де князі обертали вівтарі на трибуни. Де за псалмами ішли мечі.

Борис знав, як легко почати за життя - і скінчити за гординю.