Розділ 9. Корінь під прахом

Після казначейства Олександр не звернув у трапезну.

Крок в'яз у землі, як у долонях мерця - не тримала, а тягнула вниз.

Станіслав кивнув коротко - і пішов. Без оглядки. Як солдат, що йде з поля, де битва не закінчилась.

Двір стогнав під водою. Калюжі тяглися за ним, як тіні.

Трапеза чекала - убога, як і належить. Хліб, редька, пісна юшка, квас у глиняній чаші.

Він їв повільно.

Не щоб насититися. Щоб нагадати тілу: живи.

Кожен ковток ішов не заради смаку - заради обов'язку.

Як солдат п’є воду перед останнім походом.

Їжі він не відчував.

Але воля ковтала за нього.

Думки йшли поруч. Чорні пси на короткому повідку.

Казна. Тріщини. Казначей. Брехня. Земля. Порожнеча.

Все стоїть - поки не рване.

Кожен шматок у горлі був не хлібом. Каменем.

Встав.

Тиша висіла, як тятивa перед пострілом.

Книга лягла в руку важко. Пергамент пахнув прахом.

Він провів пальцями по краю сторінки.

Не читав. Висліджував.

Рядки йшли стежками крізь мертвий ліс.

Кожен - міг привести до загибелі.

- Де залізо. Де сіль. Де хліб. Де порожнеча

Погляд уперся у в’язке золото заходу сонця.

Тиша стояла важко.

Не як скарга. Як кісткове знання.

Між руками і землею країни - порожнеча.

І порожнеча народжувала мертвих: села без димів, ріки без весел.

Блиск цифр у казначействі був гарний.

Як крига над трясовиною.

Поки не провалився.

Казна - не золото.

Казна - стежка по гнилих дошках над чорною безоднею.

Цифри - обман.

Земля - правда.

Тільки її плоть годує Русь.

Шукати її треба не місяцями. Днями.

Без сну. Без пощади.

Він провів пальцем по списку.

Першим був храм Софії.

Там - сувої. Там - пам'ять.

Там - кістки землі, перемішані з прахом.

Якщо ні - йти до тих, хто несе землю в тріснутих долонях.

Він вписав у пергамент:

- Залізо - кров. Сіль - хліб. Срібло - викуп. Пасовища - страх

Кожен рядок врізався у шкіру, як зарубка на держаці списа.

Він відклав перо.

Долонею стер біль з обличчя.

Кров стукала у скронях, тяжка, як кувалда.

Стілець під ним заскрипів, ніби не хотів відпускати.

Олександр підвівся.

Рука ще тримала пергамент - наче боялася випустити його у світ.

Він відклав його на стіл, як відкладають меч перед боєм.

Крокнув до вікна.

Ніч вчепилася у місто, як сліпий звір.

І завмерла.

Олександр стояв, дивлячись униз.

Місто лежало.

Шия під ножем.

Він придивився.

На мить серце стиснулося.

Наче сам він зараз мав упасти.

Він видихнув важко.

Не собі. Русі.

І ніч відповіла йому:

глухо, залізно, важко.

Він знав:

Де сіль - там сила.

Де залізо - там кров.

І земля прийме не всіх.

Вранці, закінчивши пісну трапезу, Олександр не став гаяти часу. У супроводі гриднів він попрямував до бібліотеки Софійського собору.

Склепіння зустріли їх глухим запахом: смоли й сирості. Віск і тління повзли тонкою плівкою по повітрю.

Повітря не висіло - душило. Важке, як у крипті, де шепочуться кістки.

Десь шелестіли сторінки. Підлоги рипіли - не кличучи, а застерігаючи.

Як подих віків, забутих навіть самими собою.

Один із монахів, побачивши князя, низько вклонився.

- Княже. Бажаєте до старшого хранителя?

- Веди, - коротко кинув Олександр.

Старший хранитель сидів за важким столом. Поруч - купи сувоїв, що пахли сирою шкірою. Почувши кроки, він підвівся. Вклинився.

- Чим можу бути корисним, княже? - голос був рівний, але в очах ковзнуло щось, схоже на тривогу.