Розділ 8. Вага

Рада закінчилася до полудня.

Але палата - не охолола.

Не тишею - тиском.

Голоси пішли. Але підлога - не відпустила.

Як камінь, де стояла кров. Навіть якщо стерли - тріщина залишилася. Навіть якщо мовчать - мовчить не зал, мовчить шрам.

Княжі бояри виходили мовчки.

Не тому, що нічого - тому, що все.

Слова залишилися - не в залі. У них.

Іларіон не поспішав.

Не від утоми. Від глухоти.

Він ніс не рясу - плиту з попелища. І кожен його крок тремтів, ніби камінь боявся тріснути ще раз.

Не зігнувся. Але йшов - так, ніби погляд тримав вагу.

Не в підлогу. У те, що не відмилося.

- Юний. Але не сліпий. Не рветься - іде. У його слові - не світло, а вага. Він не молиться перед дією - він діє. Страшне не те, що він бере. Страшне - якщо впустить, - думав він, перебираючи пальцями перстень.

Він відчував повагу - і укол тривоги.

Церква не вела - йшла врівень. А поруч - значить, під ударом. Лідер отримує списа в спину. Але той, хто поруч - розділяє.

Поруч із ним, трохи осторонь, Добриня Огнищанин. Не священик - цвях. Але цвях, що тримає косяк.

Він не коментував. Він уже рахував. Не людей - опори. Хто встоїть. Хто витримає. Хто - трісне першим.

Він пам'ятав, як тріщать стіни. Не від грому - від утоми конструкції.

- Ізяслав був слово. Святослав - видих. А цей... - майнуло в ньому. - Глина. Уже схопилася. Якщо не чіпати - стане стіною. Якщо зрушити - розсиплеться. Ховатимемо мовчки. Без крику. Бо не буде кому

Він не вірив у силу. Він вірив у щільність. У те, що стоїть - бо нікому падати.

Він не йшов слідом. Він перевіряв.

Якщо князь витримає - буде з ним.

Якщо ні...

Добриня не озвучував цього навіть собі.

Ігнат крокував упевненіше, але обличчя було стиснуте, як кулак, що не вдарив - але пам'ятає, як це.

- Поки тримається. Голос - без вереску. Значить, піде в строю. Але бачив я таких. Падають не в бою - після. Коли залишаються з тишею, - думав він, опустивши голову.

Він сперечався не проти. Він сперечався - бо боявся, що князь не витримає.

А тепер - боявся, що витримає.

І все буде по-справжньому.

Коли шум зали залишився за спиною, його догнали слова - свої, не чужі.

- Зброю - селянам? - тоді спитав він. Голосно. І отримав не окрик - вирок.

- Тоді ти, Ігнате, першим здаси меч. Без них ти - порожнеча в броні. А Русь - не поле. Попіл

Він стояв. Не здригнувся. Тільки спитав:

- А якщо вони забудуть нас?

І почув:

- Тоді не ти їх боїшся

Вони - забули тебе

Він не показав, що запам'ятав. Але запам'ятав.

Хотів ударити словом.

Вийшов - хлопчак із каменем проти статуї.

Не тріщина - дзвін. І тепер він у мені. Не ззовні.

Ігнат ішов.

І жоден крок уже не був його.

Слово відрізало більше, ніж меч.

Станіслав, що йшов трохи попереду, кинув короткий погляд назад. Не зупинився. Але все зрозумів. Побачив стиснуту щелепу, трохи сповільнений крок. Не втрутився. Тільки відзначив:

- Один увійшов до зали з вагою. Вийшов - легший. Але не став порожнім. Значить, ще знадобиться

Олег ішов один, як завжди. За ним не було голосів, тільки сухий шелест - думаний рахунок.

- Купець не плескає. Він рахує. Якщо буде захист - буде вклад. Якщо ні - підуть. Без шуму. Без образ. Мені не потрібен князь-співак. Мені потрібен князь-перевізник. Щоб потік ішов. Щоб не тонув

А цей князь... звучить міцно. Чітко.

Як корабель на мілині: стоїть - але чи міцно стоїть?

Він ставить як дорослий. Але ще не знає, скільки вітру потрібно, щоб тріснули канати.

Стоїть добре - поки не рвонув шторм.

Олег у думці вже крійку робив: де можна притиснути, де підкинути вагу, а де скинути вантаж.

Він був не за князя. І не проти.

Він був за тих, хто йде, а не сидить на березі.

Але навіть міцний корабель - може стати пасткою, якщо раптом затоне.

Поруч ішов Головний Казначей Радомир. Мовчав. Не через гордість. Через втомлену звичку не говорити, поки не зважив усе. Він знав: думка дорожча за слово.

А зараз - думки важили більше звичайного.